Костенко + Плющ = ...?

Ситуація в інформаційному полі довкола Українського народного блоку Костенка – Плюща інколи просто вражає. А ще більше вражають рейтинги, якими із якоюсь дивовижною одностайністю наділяють цю політичну силу різноманітні “провідні” українські соціологічні служби

Нещодавно Іван Плющ навіть бідкався, що головне питання – твердження, яке, наче за програмою, ставлять йому журналісти, зводиться до одного – «ви ж непрохідні». На з’їздах цього блоку не спостерігається стовпотворіння телеоператорів з кореспондентами телеканалів. Те саме можна сказати й про досить багатолюдні заходи, що їх “українські народники” організовують в районах столиці. Будь-яка велична “Третя сила” чи інше маргінальне утворення викликають більше уваги.

Звісно, багато в чому описана ситуація викликана тим банальним фактом, що націонал–демократи й досі не навчилися належним чином “працювати” зі ЗМІ. Однак така підозріла “одностайність” у поведінці соціологів та провідних мас-медіа здатна викликати й інші асоціації, наприклад із виборами 2002 року. Тоді теж “провідні” соціологічні контори та телеканали впритул не бачили можливості потрапляння до Верховної Ради, наприклад, “Батьківщини” чи Соціалістичної партії. А прямих “темників” тоді ще, начебто, з Банкової не розсилали. Тому очевидно, що реальна доля Блоку Костенка – Плюща залежить насамперед від нього самого та виборців. Блок, створений на базі Української народної партії, безумовно, має потенційного виборця, оскільки має чітку ідеологічну основу. Після фактичного “розчинення” у блоці НСНУ Народного руху України, “Собору” та КУНу Українська народна партія залишилася єдиною силою, що репрезентує націонал–демократичну ідеологію, а, за великим рахунком, і націоналістичну.

Є деякі підстави вважати, що картина відносно реальних позицій УНБ Костенка – Плюща є достатньо спотвореною. Зокрема, на всіх місцевих виборах (за винятком хіба що Бахчисараю), які відбувалися в Україні останнім часом, перемогу здобували саме представники УНП. Це відбувалося й у Сумській області, і в Київській, і в Рівненській та Черкаській. Зрозуміло, з цього прямо не можна робити висновок, що згадані виборці автоматично голосуватимуть за блок Костенка – Плюща на парламентських виборах, але також це є певним покажчиком, адже конкурентами на місцях в усіх випадках виступали представники політичних сил - від комуністів та партії Литвина до НСНУ, які зараз вважаються фаворитами кампанії. А те, що за діючої системи переможець на таких виборах визначається відносною більшістю голосів, якраз і дає певний “зріз” ідеологічних вподобань, звісно ж, з добрячою поправкою на місцеву “екзотику”. За різними опитуваннями, ідеологія відіграватиме провідну роль під час голосування для 30–40% виборців. Інші (більшість) віддають перевагу особистостям на чолі й в середині списків та програмам партій і блоків.

Насправді, люди, що орієнтуються на особистості, свідомо чи несвідомо сповідують різні “модифікації” ліберальної ідеології чи просто займають відповідну життєву позицію.

Адже лібералізм може мати й соціально–реакційний відтінок. Саме тут і відбувається “битва титанів”, тобто Партії регіонів, БЮТ та блоку НСНУ.

Таким чином, Український народний блок, безперечно, має електоральну базу серед людей, орієнтованих щонайперше на національні цінності. Те, що до його складу увійшли селяни Івана Томича, тільки підкреслює це. Адже відповідна партія є фактично асоціацією фермерів, а від таких людей на місцях залежить чимала кількість народу, особливо якщо у якомусь селі фермер виявляється мало не єдиним працедавцем. Не варто забувати, що в сільській місцевості живе близько третини українців. Фігура Івана Плюща як одного з засновників блоку теж здатна додати балів у цього електорату. Адже він розмовляє зрозумілою таким людям мовою й додає необхідної “ґрунтовності” та консервативності. Але з огляду на згадану вище ситуацію зі ставленням ЗМІ, йому доведеться в його роки докласти справді “титанічних” зусиль, їздячи по Україні й зустрічаючись із виборцями.

Іншим козирем блоку, безумовно, є партійні активісти УНП. Адже саме ці люди багато в чому витягли на собі й виборчу кампанію “Нашої України” 2002 року, й вибори Президента 2004, та й до Майдану доклали вагомих зусиль. Можливо, саме позиція місцевих організацій та активістів примусила керівництво УНП до ризикованого самостійного політичного плавання. Знаходити спільну мову з НСНУ на місцевому рівні не вдавалося майже ніде. УНП має близько 150 тисяч членів партії, більшість з яких перебувають у ній саме з ідеологічних переконань і матеріально чи іншим чином від неї не залежать. Вони неодноразово брали участь у різних виборах, стаючи місцевими депутатами, членами виборчих комісій чи спостерігачами. Характерно, що серед активістів є представники всіх прошарків суспільства. Останні з’їзди продемонстрували також, що партія залишається привабливою для молоді, незважаючи на створюваний їй імідж “непрохідної” до парламенту.

Однак, на відміну від достатньо згуртованих місцевих організацій, які на своєму рівні самі знаходять контакти з бізнесом, переважно малим чи середнім, на вищому рівні в УНП такої одностайності не спостерігається. Натомість, часто спостерігається конфлікт поколінь та амбіцій. На останньому з’їзді партії неозброєним оком можна було бачити напруженість, наприклад, між Василем Червонієм, що є губернатором Рівненської області, та Валерієм Асадчевим, який збирається поборотися за посаду мера Києва. Після остаточного рішення йти на вибори самостійно УНП залишили декілька знакових фігур, до прикладу, Михайло Ратушний та Валерій Альошин. Загалом фракція партії скоротилася на п’ять осіб. Крім того, очевидно, що розподіл місць у списку, який приймали за основу на згаданому з’їзді, був настільки “напруженим”, що вилився у неприємні демарші з боку панів Мовчана та Драча. Врешті-решт, головний спонсор УНП та блоку й другий номер у списку Олександр Слободян навіть змушений був ставити декого на місце публічно, порадивши “не ділити шкуру не вбитого ведмедя”…

Взагалі складається враження, що керівництво УНП, на відміну, приміром, від Івана Плюща, ще не зовсім визначилося для себе з роллю, яку відіграватиме у теперішній виборчій кампанії. Інакше важко пояснити пасивність політичної поведінки на національному рівні та наполегливі негативні інвективи на адресу Юлії Тимошенко з боку Юрія Костенка, до яких він вдається доволі часто, забуваючи, мабуть, що на вулиці не вересень, що його партія йде самостійно на вибори й що виборці його й Тимошенко – це об’єктивно різні виборці. Достатньо промовистим виглядає й те, що Василь Червоній відмовився від висування до Верховної Ради й вирішив зосередитися на області, хоч ішов у списку партії під сьомим номером. Доводиться констатувати, що в разі, якщо “верхівка” УНП не почне найближчим часом поводитися адекватно до політичної ситуації, то “останній парламентський якір” української націонал–демократії може бути втрачено. Хоч досвід позапарламентського життя колишньої польської “Солідарності” свідчить, що інколи таке “провітрювання” поза парламентом йде лише на користь.

Євген Судак, Влада і політика

 Обсудить на форуме Силы Народа