Диплом з Петрівки для Міністра юстиції або 450 бурсаків

Як відомо, спочатку Верховна Рада не дала згоди на призначення Юрія Єханурова прем’єр-міністром. Чимало людей, та й я сам, були б утішені такою принциповою позицією парламенту, якби вона була принциповою. І якби то була позиція. Бо 22 вересня та ж Рада вже погодилась на пропоновану Президентом кандидатуру. То що ж то було 20-го вересня? Аби розібратися у цьому, читачеві (або виборцеві), що не ходить кулуарами Верховної Ради, немає іншої ради, як спершу з’ясувати, чим насправді є нинішній український парламент.

 

 

У так званих розвинених країнах, до яких нам, на жаль, ще далеченько, парламенти є органами законодавчої влади та представницької демократії. Їхнє головне завдання полягає в законодавчій роботі, тобто вони мають схвалювати нові закони, або змінювати чинні, або скасовувати їх. Але окрім того парламенти ще мають функції контролю за владою так званою виконавчою та можуть впливати на її діяльність через «владу гаманця» (повноваження ухвалювати бюджет держави) та право (чи обов’язок) брати участь у призначенні вищих посадовців органів виконавчої влади.

 

З цих функцій випливає й те, хто засідає в таких парламентах. Звичайно, це все політики, але ж політик — то не фах. А парламентська діяльність таки є чимось на зразок фаху. І хоча займаються нею люди з різною фаховою підготовкою, але здебільшого це юристи та ті, хто грунтовно вивчав право у своєму, скажімо, навчальному закладі. Це природньо. Адже аби ухвалити закон, що є джерелом права (це юридичний термін), слід добряче знати те саме право. А право, до речі,— це не лише сукупність законів. У нормальних країнах (в нас їх називають цивілізованими) закони, зокрема й конституції, є лише одним з джерел права. І хоча це джерело, ця, скажімо, складова права, є чи не найважливішою, проте й інші складові, такі, наприклад, як традиція чи прецедент, відіграють у праві нормальних суспільств не меншу роль. Тож правові системи сучасних розвинених держав є досить складними. І зрозуміло, що лише люди з пристойною юридичною підготовкою можуть брати участь у творенні й розвитку права в межах таких правових систем тих самих сучасних демократичних держав. Проілюструємо це прикладом.

 

З 535 членів Конгресу США 108-го скликання (членів обох його палат) юриспруденцією до обрання до Конгресу займалася 221 особа. До того ж, кожному конгресменові та сенаторові США надають гроші на оплату праці помічників (у конгресменів їх пересічно по 14 осіб, у сенаторів США пересічно по 34 помічники, оплачуваних коштом держави). Ясна річ, що серед цих помічників також багато юристів. Кожному сенаторові, крім зазначеного, ще надається 400 тисяч доларів річно на оплату праці трьох помічників з питань законодавства. Тож, можна сподіватися, проблем з забезпеченням фахової роботи над вдосконаленням права в американськом конгресі не так багато.

А в нашому?

 

Кілька прикладів. Понад два роки тому Верховна Рада розглядала проект нового Кримінального кодексу. Треба зазначити, що це одна з підвалин законодавства та права в цілому, це документ надзвичайної ваги. Але той проект, хоча й розробляли його знані в державі юристи, викликав багато нарікань та побоювань, серед іншого й правозахисних організацій; деякі з них мало не били на сполох, голосячи, що в такому вигляді Кримінальнимй кодекс схвалювати не можна, бо він становить загрозу демократії та дотриманню прав людини в країні.

 

І от кодекс, чи то пак проект, внесено до сесійної зали. Триває розгляд, виступають один по одному промовці. Раптом бере слово шановний, досвідчений депутат зі стажем, знаний як економіст, Володимир Черняк. Та й каже, що проект кодексу, мовляв, гарно опрацьовано, його треба чимшвидше схвалити та перейти до розгляду нагальних питань розвитку економіки. Бо часу ж немає. Я завжди шанував пана Черняка й голосував за його партію (тоді це був Рух УНР, тепер він зветься УНП), мабуть, голосуватиму й надалі, тож мені просто перехопило подих з жаху. Невже це позиція Руху? Невже таке може говорити Черняк? Аж навіть найстарший за партстажем член комуністичної фракції Ради пан Дорогунцов від обурення взяв слово й попрохав депутатів схаменутися, бо, на його переконання, з такого штибу кодексом чинилися сталінські репресії 30-х років…

 

Отакі у нас у парламенті юристи… Але не всі. Дехто з депутатів уже усвідомив нагальну потребу в юридичній освіті для парламентської роботи, тож подалися депутати у студенти. У заочники. Кілька відомих, знаних депутатів навчалися на юридичному факультеті Київського університету. Один з тих депутатів-випускників аж міністром юстиції був зробився (Олександр Володимирович його звуть). Інший (Юрій Іванович) розробив чудовий закон про вибори Президента України. Біда не в тім, що ці панове навчалися як юристи в Київському університеті. Біда, що заочно. Без відриву від депутатування. Я теж мав щастя навчатися в тому вузі, щоправда, кількома роками раніше за цих панів та поверхом вище. Добре пам’ятаю слова однієї нашої викладачки. Вона, приходячи до нас на семінари, бідкалася гірко через те, «что мне говорили эти заочники». І порівнювала заочне навчання з харчуванням по телефону. Завдяки такому «харчуванню по телефону» за того міністра юстиції (а може, й досі) на районних судах висіли таблички з шапкою «Міністерство юстиції», наче поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову не існує зовсім, а суди є частиною системи Мін’юсту. А завдяки тому згаданому депутатові, закон про вибори Президента зробився як дарунок долі для численних регіональних та соціал-демократичних спритників, що познаходили в ньому стільки шпарин, що туди можна було аж два тури виборів убгати. І убгали. І цілі вибори через той закон провели б як їм було треба, аби Верховний Суд не порятував. Що то є за світло — навчання (заочне).

 

А ще один спритник (теж колись був у СДПУ(о), а нині в Нарсоюзі «НУ»), кажуть, просто придбав собі диплома про юридичну освіту в якійсь нібито одеській начебто юридичній ніби академії. З тим дипломованим знанням його й призначили відповідати за безпеку та оборону нашої країни. На щастя, ненадовго…

 

Не пасли задніх і інші. Всі пам’ятають злобні нападки безсовісних журналістів на вже теперішнього (і вже він і колишній) міністра юстиції, чи то пак виконувача обов’язків, коли виявилося, що в нього диплому юриста наче теж немає. Але чи всі пам’ятають, як тому міністрові мужньо підставив плече Президент: гамуючи журналістську злостивість, він сказав, що міністр зовсім не має бути фахівцем у тій галузі, якою керує, а має бути політичним керівником. І послався на досвід Заходу. Наш Президент, як завжди, правий. На Заході саме так і є. Міністри там, здебільшого, не є фахівцями в тих галузях чи міністерствах, якими керують. Міністри там, зазвичай, таки політичні керівники. Та за фахом вони, однак, головно юристи… Зі справжніми дипломами.

 

Чого це я перекинувся на уряд та Президента? — спитаєте. Та при нагоді пригадав. Бо ж і той міністр юстиції, і Президент — теж з Верховної Ради прийшли…

 

Та може наші депутати мають надійне опертя — фахівців серед своїх власних помічників чи апарату Верховної Ради? «Не питай мене, мамо, чом заплакані очі…» Сам скажу, чом заплакані. Бо ті помічники депутатів головно носять депутатські портфелі. А по фахові поради до них не звертаються. А про рівень опанування апаратом Верховної Ради тонкощів юридичного фаху свідчить, наприклад, офіційний сайт парламенту. Де в розділі «Законодавство України», окрім власне законів та постанов Верховної Ради, вміщено всілякі розпорядження Президента, постанови Кабінету міністрів та навіть накази міністерств і спеціалізованих відомств…

Хто не знається на праві — тому поясню: це абсурд. Ні ухвали Президента, ні уряду, ані тим паче «рішення» незліченних департаментів частиною законодавства не є. І це зовсім не дрібничка-марничка, як хтось може подумати. Річ у тім, що в нас багато років триває і гласна, і прихована, але жорстока й щоденна боротьба й громадян, як суб’єктів права, і підприємців, і юридичних осіб, і всіх, і вся проти того безправ’я, в якому опинилися ми всі. У власній, незалежній державі! Тому що в нас «рішення» численних контор мають більшу силу, ніж закони та Конституція. І спробуй довести темному голові райдержадміністрації (а вони бувають темні, як ніч, сам бачив) чи жеківцю, що закон вищий від відомчих інструкцій, коли ті самі відомчі папірці, хай навіть і Президентські, прирівняно до законів на офіційному сайтові парламенту незалежної України!

 

Треба визнати, проте, що це правове невігластво притаманне не лише нашому парламентові, нашому урядові та Президентові (це окрема пісня). На жаль, правова неосвіченість є хибою, аж надто поширеною в Україні. Найбільше моє здивування викликали адвокати. А виявилося це усе через знані процеси щодо виборів Президента, що відбувалися у Верховному Суді в грудні 2004 та січні 2005 рр. На першому процесі позивач (сторона пана Ющенка, представлена й відомими адвокатами, і юристами з числа народних депутатів) була абсолютно не готова до розгляду справи, бо надані нею документи було ледве опрацьовано, на що не раз звертали увагу члени Верховного Суду. А сторона відповідача в особі, наприклад, адвоката Лукаш виявила принципове нерозуміння того, що таке закон і що таке право. На одному з останніх засідань Лукаш заявила, що (передаю своїми словами) суд не може ухвалювати постанову на підставі «декларативних статей Конституції», бо, мовляв, відповідна процедура та підстави для скасування результатів виборів не визначені в законі. Уявляєте? Конституція, статті якої є нормами прямої дії та покривають собою всі решту законів, для наших адвокатів є декларативною… Подібну точку зору, хоча й дещо в інший спосіб, згодом висловила відома й дуже шанована адвокат Тетяна Мунтян! Мало того: після ухвали Верховного Суду у другому процесі, де Янукович позивався з Ющенком, безліч наших нібито юристів «у кулуарах» говорили, що, мовляв, Верховний Суд не мав права на таку ухвалу. Оце комедія… Комедія крізь сльози… З такими адвокатами, які були на тих процесах з обох сторін, і з такими юристами нам з вами, шановні громадяни України, у нашій країні марно сподіватися на право. Його просто не знають і не розуміють ті, хто до цього фахово покликаний… Совєтська школа!

 

От через те наша Верховна Рада й займається казна-чим. У країні досі, по 14 роках незалежності, немає нормальної конституції. Конституція 96 року, ухвалена під головуванням пана Мороза, непридатна до використання. В ній є деякі правильні й дуже демократичні норми, однак як цілість вона є правовим абсурдом. Саме завдяки такій Конституції в країні 8 років відбувалася фактична узурпація влади однією особою. Яку в жодний спосіб не можна було ні усунути, ні обмежити, ні покарати. А в грудні 2004 року Рада нарешті ухвалила зміни до цього акту. Але ж які зміни! І як ухвалила! Замість диктатури однієї особи ухвалено конституційний розгардіяш. Ці зміни були покликані стриножити нову владу, якби її таки було обрано, і зробити країну некерованою. Оскільки виконавча влада мала перейти до прем’єра, призначуваного парламентськими угрупованнями, так наче президентські вибори — це виграшка для заспокоєння обурених мас. Ці зміни були ще однією спробою узурпувати владу, усунувши від неї народ. Ну, а те, як їх було схвалено, найкраще характеризує рівень нашого парламенту. Конституційні зміни, що потребують надзвичайної пильності на ретельного опрацювання впродовж щонайменше місяців, схвалили гамузом, гуртом і купою.

 

«А чего мелочиться?» Верховна Рада останнього скликання так працює вже давно. По 3 хвилини на виступ під час обговорення законів, по 10 хвилин на розгляд. І штампує, і штампує численні папери й папірчики. Як сказав близько півтора року тому депутат Тарас Чорновіл, парламент ухвалює закони й про молоко, і про м’ясо. Скоро ухвалимо закон про сало… Робочий графік Верховної Ради за президентства Кучми був ущільнений украй. Шпаринки не було — аби депутати були завжди зайняті «дєлом» і не подумали стромляти носа де не треба було тодішньому безголов’ю нашої держави та його адміністрації. Проте чомусь не повстали проти того режиму роботи, і того графіку, і того порядку денного не лише проурядові тодішні фракції, але й тогочасна опозиція, наші демократи, на яких ми так сподівалися (нині при владі). Не заперечили, не заходилися творити нову, демократичну Конституцію та найважливіші кодекси законів. Перейшли до проблем цукру…

 

21 вересня завершуючи парламентські слухання з проблем інформаційного суспільства в Україні, заступник голови Верховної Ради пан Адам Мартинюк не без гумору зазначив, що в Україні ухвалено законів більше, ніж у країнах Європи, однак вони не діють, не виконуються, не фінансуються. Про якість тих законів просто не йдеться. 10 хвилин на розгляд, по 3 на виступи… Для ухвалення закону держави!

 

Не можу, однак, не визнати, що одного разу Верховна Рада все ж вчинила розважно в юридичному питанні. Коли великий борець за права людини Олександр Волков блискуче провів референдум, що нібито вимагав зокрема й двопалатного парламенту, то, хвалити Бога, Верховна Рада, хоч як її матюкали словом «імплементація», на це не пристала. Принаймні, одного правового провалля ми тоді уникли. (Хто не знає, коротко поясню: двопалатних парламентів в унітарній, мононаціональній, нестановій державі, якою є Україна, бути не може.)

 

Ще одна цікава особливість нашого парламенту — його моральний рівень. Про це можна писати дисертації та стоси оповідань, на тлі яких, боюся, «Людська комедія» Бальзака буде наче казочки для дошколят. Не буду говорити про всіх. Просто не стане місця. Не буду говорити про отримання «лівих» зарплатень фракціями колись проурядової більшості, про заробітчанство «справжніх лівих», «справжніх захисників трудящих», яким з Москви оплачують голосування чи зрив голосування з потрібних для України законів. Про це, гадаю, знають усі. Як і про крадені мільйони щирих прихильників правди, включених до сотні найбагатших людей Європи. Згадаю лише про те, що ближче мені самому, як людині, причетній до науки. Серед наших депутатів є чимало осіб з науковими ступенями та званнями. Як, цікаво, вони встигають ті ступені та звання здобути, не полишаючи парламентської роботи (або роботи в органах виконавчої влади)?

 

От, скажімо, є такий Дмитро Табачник. Він доктор історичних наук. У нас в університеті (де й Табачник навчався, і інші слуги народу), аби людина захистила докторську дисертацію, її відправляють в так звану докторантуру, фактично даючи можливість принаймні рік не працювати, а зосередитися на підготуванні докторської, бо це в історичній науці досить тяжко. А Табачник захистив докторську, будучи головою адміністрації президента в часи Кучми… То що, в нього на роботі було стільки вільного часу, що він там самі матеріали для докторської збирав? В одному інтерв’ю по радіо він оповідав, що в ті роки був украй зайнятий роботою на тій державній службі. Певно, він років зо три не спав ночами, аби захиститися…

 

Смієтеся? А я ні. Бо такими докторами та кандидатами наша Верховна Рада повниться… «Доктор економічних наук» Вітренко (депутат двох минулих скликань), «кандидат економічних наук» Єхануров (вже прем’єр)… Ще один доктор історичних наук — високоповажний голова Верховної Ради Володимир Литвин. Він зробив цікаве відкриття в історичній науці. Наприкінці минулого року пан голова сказав, коментуючи тодішню ситуацію, що Україною ніколи не керували люди з Донбасу. Я не надто переймаюся сучасною історією України; правду кажучи, мене більше цікавлять середні віки, проте й я знаю, що з Донбасу були, наприклад, один з останніх голів Ради міністрів УРСР, покійний Олександр Ляшко, і два останні перші секретарі ЦК Компартії України Володимир Івашко (покійний) та Станіслав Гуренко. На Києві сидить та керує, дай йому, Боже, здоров’я, аж від 1966 року, владика Філарет — тоді архиєпископ, нині Патріарх — теж з Донбасу, з Амвросіївки… А ще був виконувач обов’язків прем’єр-міністра Юхим Звягільський. Не кажучи вже про Януковича… Тож щось одне правильно: або вони всі не з Донбасу, або пан голова не дуже доктор…

 

Не буду коментувати моральність СДПУ(о) чи «Регіонів». Для чого розводитися про те, чого зовсім немає? Це ж люди й самі побачать. А хочу звернути увагу на моральну особу в нашому парламенті. Багато журналістів, і то визнаних, вважають моральним політиком в Україні Олександра Мороза. Його моральна позиція завжди стійка й непорушна. Він завжди обстоює інтереси трудящих. Аж так обстоює, що часом просто забуває, що в складі Кабінету міністрів три члени Соцпартії… І йде та критикує той уряд. Нищівно. І, може, й справедливо критикує, але ж у так званих цивілізованих країнах так теж не роблять. Або ви критикуйте уряд, або ви входьте до його складу та відповідайте за те, що він робить. А як ваші погляди не збігаються, то виходьте з уряду та критикуйте досхочу. Очевидно, західні поняття про мораль до наших реалій не доросли.

 

А як буває «в них там»? Можна згадати нещодавній цікавий приклад з Франції. Молодого, дуже перспективного політика, міністра економіки (фактично кандидата в прем’єри на майбутнє) було відправлено у відставку, а його кар’єрі поклали край… лише через те, що він займав державну квартиру. А свою нишком здавав, не повідомивши, що її має. Ото сміху! Якби про те довідалися наші депутати, животи б понадривали, сміючись. А ми не будемо сміятися. Краще нам усвідомити, що через те, що за такі дрібниці виганяють, у Франції рівень життя людей дещо інший, ніж у нас…

 

Культурно-освітній рівень наших депутатів може взагалі стати темою досліджень. Яким диким суржиком вони говорять (або суржиками — бо частина послуговується суржиком українським, частина — російським), це таке. У нас і журналісти суржиком говорять, і Президент, і бозна хто. То в нас байдуже. Але ж неграмотною мовою видаються Закони України! І ти, редакторе, мусиш то все цитувати без виправлень і купюр, з усіма помилками, бо то закон… виправляти не можна…

 

Поговоріть з кимось з депутатів про будь-що… Одного разу журналіст у розмові з шановним депутатом, заступником голови Бюджетного комітету, згадав, що зустрічі за кордоном відбуваються за певним протоколом. «Тож протокол пишеться після зустрічі»,— зауважив депутат… Другого разу той самий пан депутат запропонував оподатковувати при ввезенні в Україну твори мистецтва, аби так підняти прибутки бюджету. От розумник! Ніхто ще до такого не додумався! У світі всіляко сприяють ввезенню культурних цінностей до своїх країн, та ще й розглядають їх як не лише власне культурні цінності, але й як чудовий спосіб розміщення капіталу й збагачення країни. Тож про оподаткування їх ввезення не йдется. Оподатковують вивезення… А ввезеня заохочують. А в нас «свой путь»…

 

Чим є нинішній парламент, то засвідчує й рівень відвідуваності його засідань. Численні кадри з порожнім залом, небагатьма депутатами, що голосують за багатьох, читають газети, розмовляють під час засідання між собою чи просто куняють, загально відомі. Спасибі телебаченню, особливо «Ері».

 

Я думаю, далі продовжувати немає сенсу. Все ясно. Не ясно одне.

Що робити?

 

Як говорили в одному популярному фільмі радянського часу, «немає нічого неможливого для людини з інтелектом». Для 40 мільйонів людей, що ще лишилися в Україні, неможливого теж не може бути.

 

Передовсім, потрібно піднімати рівень освіти нардепів. Аби вони не ухвалювали закони про сало та про м`ясо, чи зміни до бюджету заднім числом, а знали, що слід робити і як саме то робиться, кожен депутат має отримати якусь суму юридичних знань. Для цього слід передбачити в законі про вибори нар. обранців, що після тих виборів до парламенту усі депутати, чиї повноваження визнано ЦВК, мають відбути тримісячні курси з основ права. Ті курси мають за велику платню читати нар. обранцям найкращі юристи-конституціоналісти країни, фахівці з римського права, знавці сучасного права цивілізованих країн та історії права в Україні, хтось з членів Верховного Суду тощо. Лише прослухавши такі курси та здавши бодай простенькі іспити, нардепи можуть складати присягу та законодавствувати. І ніяких заочників та екстернів! Вчитися — то вже вчитися. Ясна річ, державним коштом.

 

По-друге, коли знову змінюватимуть недоладну Конституцію 96 року, слід би було передбачити, щоб вибори до Верховної Ради відбувалися щодва роки — як вибори до Конгресу США. Це єдина можливість змусити нар. обранців не забувати про потреби тих, хто їх обрав. У США це діє — звідти, як бачимо, до нас не емігрують по роботу та по рівень життя. Мені заперечать, що за такого стану нестабільною буде робота уряду України, бо він змінюватиметься після кожних тих виборів. Так. Згоден. Уряди мінятимуться часто. Але ж хіба вони не міняються зараз? за 14 років незалежності маємо 12 прем’єрів (включно з виконувачем обов’яків прем’єра Звягільським). Стільки ж складів уряду. Це хіба стабільність? Те ж буде й надалі. Я твердо переконаний, що уряди й далі літатимуть у нас без кінця. Тому частіші вибори на це ніяк не вплинуть. До того ж, за нинішньої системи останній рік строку повноважень депутатів фактично майже втрачається для законодавчої роботи, бо вони перейняті виборами та передвиборчими махінаціями. А перший рік вони потрошку набираються досвіду. А за виборів щодва роки та за умови навчання депутатів вони б не займалися нічим, крім роботи, разом з тим постійно відчуваючи вимоги своїх виборців через наближення нових виборів. Пам’ятали б, хто вони є.

 

По-третє, аби в країні, нарешті, сформувалася нормальна політична система, а не сукупність псевдопартій та політпроектів для обдурювання людей, необхідно встановити прохідний бар’єр для виборів до парламенту щонайменше 6%. Тільки тоді з’являться партії з реальними програмами й реальними політиками, а не кишеньковими брехунцями бізнес-угруповань. Прохідний бар’єр — це теж практика нормальних демократичних країн, і він зовсім не означає, що всякі меншини, котрі не мають свого власного представництва в парламентах, утискуються. Бо великі політичні партії, як, наприклад, у США демократи та республіканці, змагаючись за кожен відсоток голосів виборців, прагнуть притягти ті меншини до себе, беручися й до їхніх проблем. Це, до речі, засвідчили президентські вибори в США, коли було переобрано пана Буша. Оглядачі просто дивувалися, як республіканці спромоглися здобути підтримку численних груп меншин серед американців, перш за все етнічних груп.

Звичайно, можна пропонувати ще й інші заходи, але якби бодай це було втілено, ми мали б парламент…

 

Проте є ще одне, головне, про що не можна не сказати. Найважливіший шлях перетворення найважливішого органу влади держави — це створення нових політичних партій. Старі партійки й нові брехливі політпроектики нічого не дадуть виборцеві. Виборець має творити нові, свої власні партії. Не мерзнути на морозі з прапорама (і це теж часом треба), а готувати політичні програми і добиватися їхнього втілення своїми депутатами, міністрами та Президентом. Ніколи не слід забувати про те, що всі державні службовці й політики, аж до Президента включно, мають владу лише в тій мірі, в якій ми її їм надали. І отримують платню з нашої кишені. Вимагаймо звіту перед нами!