Останній бій УПА?

Донедавна Хрещатик та Майдан Незалежності вважалися місцем, де проводяться виключно мирні демонстрації та мітинги. Навіть під час Української революції нікому не вдалося спровокувати тут будь-яке силове протистояння.

 

Але так було донедавна.

 

Усе змінилося під час цьогорічного відзначення свята Покрови та вшанування ветеранів ОУН і УПА. Власне і цього разу б нічого суттєвого не сталося, якби не провокації прогресивних соціалістів, комуністів та інших маргінальних проросійських груп.

 

“Битва на Хрещатику” стала логічним продовження перманентних провокацій тих політичних сил, які не змирилися із нищівною поразкою на минулих виборах та впродовж останніх місяців те і робили, що шукали приводу “помахати кулаками” після генерального бою. Про те, що так звані “радикальні ліві організації” готуються до провокацій можна було зрозуміти вже під час акції із перенесення кафедри Української Греко-Католицької Церкви зі Львова до Києва. Вже тоді Вітренко, Корчинський та інші ліві “революціонери” недвозначно натякали, що готові до “рішучих дій” з метою “придушення” у Києві усіляких виявів українського націоналізму. Як це виглядає на практиці, ми побачили  15 жовтня у Києві. Все, що відбулося - черговий антиукраїнський шабаш, на якому прокомуністичні й проросійські елементи глумилися над державною символікою, принижували українську націю і зневажали незалежну Україну.

 

Конфлікт на Хрещатику має також інший підтекст, безпосередньо пов’язаний із “епопеєю” стосовно державного визнання ОУН і УПА. Цього дня українська влада мала добру нагоду побачити до яких наслідків може призвести зволікання із необхідністю відновити історичну справедливість щодо ветеранів національно-визвольного руху, зокрема українських націоналістів та повстанців, що під час Другої світової війни боролися за самостійність України.  Очевидно, що якби на сьогодні тема визнання ОУН і УПА була б “закритою”, не сталося б того, що відбулося цього суботнього дня у столиці України.

 
На жаль, нинішня влада продовжує практику дотеперішнього режиму й взяла курс на забалакування, а не вирішення проблеми. Так, напередодні свята Покрови під керівництвом віце-прем’єр-міністра В’ячеслава Кириленка відбулося засідання Урядової комісії з питань вивчення діяльності ОУН і УПА. Як повідомляє прес-служба віце-прем’єр-міністра “Урядова комісія схвалила висновок робочої групи істориків Інституту історії Національної академії наук України, яка вивчала діяльність ОУН і УПА. Це офіційний історичний висновок, який тепер є підґрунтям для офіційної оцінки діяльності ОУН-УПА протягом Другої світової війни”.

 

Крім того, за словами В. Кириленка “Урядова Комісія також схвалила законопроект, запропонований Міністерством праці та соціальної політики, щодо змін до Закону “Про соціальний статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту”. Цей законопроект передбачає надання належних соціальних гарантій воїнам  УПА, які протягом 1939-1956 років боролися за свободу та незалежність України”.

 

Віце-прем’єр також повідомив, що “рішення щодо ухвалення законопроекту буде приймати парламент, ми ж виконали свою технологічну місію, запропонувавши деякі офіційні документи на розгляд суспільству”.

 

На перший погляд, усе виглядає дуже оптимістично. Але кожен, хто цікавився проблемою визнання ОУН і УПА знає, що майже аналогічне рішення одного разу уже ухвалювалося. Ще у серпні 2000 року в Інституті історії України НАН України вийшла брошура під назвою “Проміжний звіт Робочої групи для підготовки історичного висновку про діяльність ОУН і УПА. Історичний висновок про діяльність ОУН і УПА”. Зроблений “робочою групою” висновок звучить однозначно: “УПА як і Радянська армія була воюючою стороною в протистоянні Об’єднаних Націй і блоку фашистських держав. Немає фактів, які б свідчили про участь УПА як військової формації у війні з Об’єднаними Націями на боці Німеччини”.

 

Тоді ж було розроблено проект Закону України “Про відновлення історичної справедливості щодо борців за свободу і незалежність Української держави у період з 1939 року до середини 50-х років ХХ століття”. Яка доля цього законопроекту? Чому він загубився у коридорах влади? Врешті, чому сьогодні про це ніхто не згадує, натомість ведеться робота, яку уже один раз було зроблено?

 

Про це необхідно нагадати ще й тому, що  цьогорічна провокація стосовно комбатантів ОУН і УПА була розрахована в першу чергу на підрив авторитету Президента України Віктора Ющенка, який у травні закликав ветеранів УПА і Червоної армії до примирення. Акція на Хрещатику, з одного боку, серйозно нівелювала цю ідею, а з другого – має стати приводом для серйозного переосмислення суті цієї ідеї, яку не можливо реалізувати шляхом ігнорування законних прав однієї сторони, зокрема ветеранів-націоналістів.

 

Одним із перших високопосадовців, хто відреагував на події, що відбулися на Хрещатику і Майдані Незалежності став голова Верховної Ради України Володимир Литвин. Але й він вдався до загальних і банальних фраз, на зразок, що “жодна політична правда не повинна доказуватися з допомогою крові”. У підсумку Литвин “перекинув” проблему на уряд, мовляв, той займався цією проблемою, то має довести її до логічного завершення.

 

Переконаний, не таких слів чекали від одного із керівників держави ветерани ОУН і УПА. Зрештою, вони вже втомилися від слів, хоч і не втратили віру в Україну за незалежність якої боролися.

 

Так хочеться, щоб конфлікт на Хрещатику став “останнім боєм УПА”.

 

Богдан Червак,
провідник Київської міської організації ОУН

 

Конгрес Українських Націоналістів