Про київських мерів

Столиця опинилася на порозі скандалів, грандіозних афер та масових грабунків. Хтось скаже, що таке вже не вперше. Але ситуація, що складається навколо виборів мера Києва, свідчить про протилежне. Зокрема, про це свідчить кількість (та й якість) учасників передвиборчої гонки, що насувається.

І в минулі роки для проведення виборчої кампанії кандидатам доводилося наполегливо працювати, аби вичистити той чи інший бюджет та вдало взяти “кредити”. Непогано провести декілька соціальних проектів реконструкції міста з виселенням пенсіонерів на вулицю, кинувши їх напризволяще. При цьому, всі кияни мають втямити, завдяки тоннам паперу з агітацією, що кандидат зробив добре діло. Звісно, що про подробиці “доброго діла” ніхто не дізнається. Не побачать пенсіонерів, які порпаються по смітниках, неповнолітніх, обнюханих клеєм. Та й навіщо вони киянам? На порозі “змін”, які мусять радикально покращити наше життя (вже вкотре). Ми всі віримо. Адже важко жити чотири роки (між виборчими кампаніями) без віри у зміни на краще.

Основним (вже склалося враження, що безсмертним) претендентом на посаду мера Києва лишається Олександр Омельченко. Фішка, завдяки якій він проліз у владу, - спаскудження в місті тополь, яке пояснювалося переживанням за алергію киян. Другий рекламний крок Омельченка - “реконструкція” міста. Згадаємо, що в Омельченка у цьому напрямку одразу з’явилась фан-група послідовників з інших міст. Задача така: бюджетні кошти вкладаються в будівництво, потім пере-будівництво, потім в пере-пере-будівництво того, що вже перебудували. Головне, аби будівництво йшло скрізь та постійно. І те, що водії часто задаються питанням доцільності перебудовування жахливого полотна в убоге, а потім навпаки, не складає стопроцентного враження електорату. Окрім того, кожен чиновник знає, аби вкрасти бюджетні кошти, необхідно проводити грандіозні проекти. Ну а про застелення всього міста плиткою з заводу Омельченка-молодшого та перетворення історичної частини міста в галіму борщагівку і говорити нема чого.

Як не дивно, на цих жахах тримається рейтинг нинішнього мера (адмінресурс не рахується). Опонентам діючого мера не треба провадити проти нього “чорного піару”. Не потрібно винаходити велосипед. Не варто шукати Моніку в кабінеті Київради, не варто викопувати нового Гонгадзе. Антипропаганда полягає в тому, що конкуренти висвітлюють те, на що виборці не звертають уваги. Тому доля у Олександра Омельченка досить складна. На противагу правді важко щось доводити та аргументувати. На закиди про нераціональне підвищення цін на проїзд доводиться відповідати не словом, а силою (альтернатива помаранчевому заклику “Не словом, а ділом” є “Не словом, а силою”). Так, мер Києва на акції киян проти підвищення цін на проїзд виставив контролерів на підпитку, які влаштували мордобій. Міліція, звісно, в цей час дивилася в інший бік. Все було б весело і смішно, але серед киян були пенсіонери, жінки та діти. Присутні були шоковані. Про те, що відбулося, дізнались лише лікарі, до яких звернулись постраждалі, рідня та найближчі сусіди. А „електорат” через ЗМІ дізнався про те, що транспортники провели акцію на підтримку ініціатив мера.

Про своє бажання стати мером Києва і змінити на цій посаді Сан Санича заявляє відомий боксер, громадський діяч Віталій Кличко. Віддати перевагу гарному, молодому, талановитому спортсмену, який приніс славу Україні, в протистоянні з пристаркуватим Омельченком - нормальна річ. Позаяк, українців, які досягли таких вершин, можна перерахувати на пальцях. До того ж, у свідомості киян при кандидаті Кличко зринають аналогічні вибори в Каліфорнії, в яких перемогу одержав Термінатор (в смислі, Шварценегер).

Не беруся судити чемпіона світу з боксу у суперважкій вазі, позаяк, по-перше, це небезпечно, по-друге, людина, з першого погляду - чесна і порядна. Але проблема в іншому. Коли ми, кияни, наїжджаємо на Омельченка за його безвідповідальне господарство, то в “пред’яву” Кличку можна буде висувати лише виграні та програні бої. Шкала оцінок спортсмена електоратом будуватиметься за результатами чемпіонатів, а не розбудови міста. Хоча в цьому є й хороші сторони. Принаймні, не потрібно буде видумувати “заманухи” для киян, а одразу сказати: “Спорт - це головне”. Як у стародавньому Римі.

Наступний у розпочатому списку претендентів на міську власність - Леонід Черновецький. Одіозна фігура. Такий собі чесний і добрий дядя, який усіх любить, має купу грошей, їздить на “Майбаху”… Коротше кажучи, мрія дитини (Дід Мороз), дівчат (принц на білому коні чи чорному “Майбаху”) та пенсіонерів (любов, любов і ще раз любов). Правда, щодо останніх є сумніви. Той, хто розраховує на пенсіонерів, має бути бідним (хоча б вдавати). Кожен пенсіонер запитає: “Где ж ты, сука, денег наворовал?”.

Основна підтримка - протестантські тусовки, під яких він активно косить. Зробити ставку на євангелістів - справа зрозуміла. Сандей Аделаджа, місцевий заводіла, має неабияку популярність. Його послідовники відчувають в Черновецькому свого і проголосують за нього. Окрім того, лише Сандей (на відміну від усіх існуючих партій і організацій) може вивести на акцію не за бабки більше п’яти тисяч людей. Але українське суспільство випрацювало захисну реакцію на вічно “добрих мандрівних пастирів”, що тикають вам у метро брошурку з якоюсь фігнею. Тому кислий вираз обличчя з посмішкою (таке відчуття, що посмішка - результат невдалої пластичної операції) не всіма киянами сприймається однозначно.

В наступних статтях ми розповімо масу цікавих і веселих історій про решту претендентів на мерську посаду, а в подальшому прискіпливо спостерігатимемо за кожним їхнім рухом під час перевиборчих перегонів.