Списки проти змістів?

Початок виборчої кампанії-2006 позначився посиленням війни компроматів, драматичними подіями навколо формування виборчих блоків і жорстокою (здебільшого підкилимною) боротьбою за наповнення прохідних частин списків. При цьому на другому (коли не на третьому!) плані опинилося те, що складає основу будь-якої нормальної кампанії в демократичній країні: конкуренція ідей щодо дальшого розвитку суспільства.

 

Більше того, жоден з провідних українських політиків не зумів показати себе наразі коли не генератором, то принаймні “ретранслятором змістів”.

 

Лишень президент висловив у Чорнобилі по-справжньому несподівану ідею про можливість “купівлі” Україною чужих ядерних відходів. Ідею врешті-решт зовсім не безглузду: тридцятикілометрову зону однак вирвано з життя на багато десятиліть, то, може, хоч збудувавши завод з переробки ядерних відходів, держава матиме з неї не лишень збитки, але й доходи, які можна скерувати на ту ж таки екологію. Та й свої ядерні відходи дівати десь потрібно (сьогодні ми надсилаємо їх до Росії, сплачуючи за це десь 80 мільйонів доларів щороку). Але, озвучена в абсолютно невідповідний час, така ідея ледве чи покращить електоральні показники блоку, що підтримує Ющенка. А політичні опоненти (“регіони”, “зелені” і Юлія Тимошенко) вже не поминули нагоди публічно засудити “злочинні плани нищення України”.

 

...Як і слід було очікувати, опозиція сіла на випробуваного коника, пов’язаного з черговим роздмухуванням антизахідної істерії. Не виключено, що ідея референдуму щодо членства України в ЄЕП і НАТО (разом із технологіями, які зробили три роки тому депутатом від Черкас нікому там раніше не відомого Шуфрича) і допоможуть подолати тривідсотковий бар’єр СДПУ(о) разом із сателітами. Але про жодну продуктивну суспільну дискусію в цьому разі не йтиметься – виборців просто страхатимуть видобутими з нафталіну жупелами, витвореними ще радянською пропагандою. (Інша річ – ці жупели досі не втратили здатності когось страхати – і це є оцінкою як високого професіоналізму колишнього пропагандистського відомства СРСР, так і рівня свідомості частини українських виборців, що так і не змогли змиритися зі змінами, які відбулися на карті Європи після 1991 року).

 

А от ідея офіційного статусу російської мови ледве чи вплине на результат Партії Регіонів – її виборці голосували б за список Януковича–Ахметова навіть тоді, коли офіційна програма обіцяла б масове відкриття україномовних дитсадків на Донбасі. Очевидно, в цьому випадкові діятимуть зовсім інші спонуки й мотивації, пов’язані з тим, що чверть громадян України досі мають уявлення про справедливість, зовсім відмінні від тих, які здавалися очевидними торік на київському Майдані.

 

Зрозуміло, що партії й блоки сьогодні як ніколи намагаються сподобатися виборцям. Проте своєрідний рекорд було поставлено в столичному палаці “Україна”, де відбувся перший етап міжпартійного з’їзду БЮТ. Його лідер виголосила двогодинну промову, яка, за оцінкою журналістів, радше пасувала б релігійному проповідникові - стільки разів у ній було згадано Всевишнього й духовність. І обіцяно було в цій промові відродження справедливості в одній окремо взятій країні, яка, відтак, покаже шлях усьому людству.

 

Отже, якщо БЮТ переможе, блага на нужденних поллються широким потоком, бандити отримають свої тюрми, депутати втратять недоторканність, “найбільш криміналізований” податок на додану вартість буде скасовано, а опозиція здобуде право призначати генерального прокурора і весь склад рахункової палати.

 

Як на мене, ідея скасування ПДВ, безумовно, варта широкої суспільної дискусії. Цей податок має як очевидні переваги, так і не менш очевидні недоліки. Але ясно одне – навіть коли рішення про заміну ПДВ якимось іншим податком (наприклад, з продажу) й буде врешті-решт ухвалено, це ледве чи вдасться зробити одномоментно без ризику цілком зруйнувати бюджетну систему держави (а бюджетні виплати широким верствам малозахищених належать і до базових обіцянок БЮТ!).

 

Проте принагідно хочеться звернути увагу на інші обіцянки лідера БЮТ – бодай тому, що їх Юлія Володимирівна виголошувала й чотири роки тому, і йдеться про її по-справжньому вистраждану думку, яку вона, можливо, й намагатиметься реалізовувати, ставши “народним канцлером”.

 

Як відомо, донедавна екс-прем’єр належала до стійких прихильників сильної президентської влади (і її фракція єдина майже в повному складі не голосувала 8 грудня 2004 року за “великий пакет”, що включав конституційну реформу). Проте, побувавши в шкурі гнаного (й навіть кинутого за ґрати!) опозиціонера, Юлія Володимирівна (сама, чи з підказки когось із радників) дійшла до оригінальної ідеї: в централізованій президентській державі право здійснювати контроль за дотриманням законності повинне належати опозиції. А відтак саме опозиція повинна мати право самостійно призначати генерального прокурора і рахункову палату.

 

Попри всі намагання партнерів по блоку довести: призначати когось на державні посади має право не опозиція, а лишень конституційний орган - президент або парламент, який отримав мандат довіри від більшості виборців (бо за статтею 5-ю Конституції владу в Україні здійснює не більшість, і не опозиція, а таки народ – безпосередньо, або через обрані ним органи), Юлія Володимирівна була непохитною. І лишень по довгих стараннях напередодні з’їзду БЮТ у грудні 2001-го вдалося переконати її погодитися на компромісний запис: опозиція може пропонувати кандидатури генерального прокурора і членів рахункової палати (хоч і це формулювання було небездоганне – адже ніхто не пояснив, як зліпити єдине поняття “опозиції” з крайніх лівих і правих радикалів).

 

Але через чотири роки, коли електоральні шляхи Юлії Тимошенко й Анатолія Матвієнка (саме він колись обстоював у внутріблокових дискусіях непохитність положень статті 5-ї Конституції) розійшлися в різні боки, ідея про призначення опозицією генпрокурора і рахункової палати знову спливла на поверхню в своїй первісній категоричності. Попри всю свою антиконституційність і невідповідність усій дотеперішній світовій правовій практиці. Але яка там Конституція – коли депутати від БЮТ уже оголосили про те, що вони позбулися недоторканності (дарма, що стаття 80 Основного Закону, що гарантує недоторканність народним обранцям, як діяла, так і діє!).

 

Звичайно, БЮТ просто покликаний ставати збурювачем спокою українського політичного пейзажу. Натомість більшість партій і блоків, не маючи таких харизматичних лідерів, старанно скомпонують програми з наборів абсолютно правильних (і водночас – цілком беззмістовних) загальників. І до цього їх спонукатиме, крім усього, ще й положення закону про вибори, що обмежує обсяг програми 7800 знаками (що вже виключає будь-яку можливість деталізації й спонукає оперувати заяложеними штампами). Але й законодавця можна зрозуміти: при нашій кількості суб’єктів виборчого процесу на їхні докладніші програми може не вистачити всього паперу в державі...

 

Втім, для декого й 7800 знаків може виявитися забагато. Скажімо, ПРП і “Пора” не без вигадливості заявили, що їхня програма буде тотожна передвиборчій програмі президента Ющенка “Десять кроків назустріч людям”, і головна їхня мета полягатиме в тому, аби домогтися виконання цієї програми!

 

Отже, передвиборна кампанія, що вже стартувала, не стане часом змістовних суспільних дискусій. СДПУ(о) затято страхатиме людей зловорожим НАТО, але немає жодних шансів на те, щоб хтось із провідних суб’єктів виборчого процесу присвятив стільки ж часу пропаганді євроатлантичної ідеї. БЮТ вимагатиме поховати ПДВ – але ледве чи хтось так само послідовно захищатиме суперечливий податок (нехай навіть у скороченому вигляді). І, нарешті, блок “Наша Україна” безумовно не піде в кожну хату з роз’ясненням президентської пропозиції щодо побудови в 30-кілометровій зоні заводу з переробки ядерних відходів...

 

Можливо, справжні програмові дискусії розпочнуться аж на наступних виборах, коли політичне структурування суспільства піде значно далі. Коли, звісно, не збудеться пророцтво прем’єра Єханурова про те, що в період до президентських виборів 2009 року жодних радикальних реформ здійснити не вдасться. А суспільна стагнація може пролонгувати ситуацію безберегого передвиборчого популізму, коли люди прислухаються лишень до того, що хочуть почути.

 

Максим Стріха, «Телекритика»