Міський транспорт Чернігова у минулому

Сьогодні навіть важко уявити своє життя без міського транспорту. Перебої у його роботі відразу відчуваються переважною більшістю городян. Дехто запізнюється на роботу, інші не встигають на потяг. Аякі неприємні наслідки може мати несвоєчасне прибуття на романтичну зустріч відомо усім.

Одним словом, від того, наскільки якісно працюють тролейбуси, автобуси чи таксі, іноді залежить наше подальше життя.

А століття тому міський транспорт Чернігова складався виключно з візників, які і тягнули на своїх конях увесь вантаж внутрішніх пасажирських сполучень швидко зростаючого губернського центру. Немає сумніву, що цей численний загін працівників сфери обслуговування відігравав в той час дуже важливу роль у повсякденному житті близько ЗО тисяч його мешканців. Робота візників була чітко регламентована.

Всі вони були об'єднані у одну централізовану організацію на чолі зі старостою і його двох помічників, посад яких були виборчими. Обирали старосту загальним голосуванням всіх членів громади з числа парокінних візників, після чого результати виборів затверджувались у міській управі. Староста отримував не лише овальний латунний жетон з написом, яка свідчила про його високу посаду, а й чималу владу над своїми підлеглими.

Саме з цієї причини вибори часто перетворювалися на справжні «баталії», які припинялися тільки після втручання Міської Думи. Слід відзначити, що саме вона і регламентувала усю роботу візників. Згідно з її постановою, право займатися цим промислом отримували лише ті особи, що досягли 17-річного віку, мали досвід управління кіньми та не мали фізичних вад, що заважали б їм у повній мірі виконувати свої службові обов'язки.

Крім промислового документу, візник повинен мати при собі два спеціальні ярлики, які видавалися виключно міською управою після перевірки належного стану не лише коней, екіпажу та збруї, а й одягу самого господаря. Візник мав бути одягнений у темно-синій жупан та шапку, взимку хутряну, а влітку - пухову. Без виконання цих вимог виїзд на роботу суворо заборонявся. Староста та його помічники повинні були мати поіменний список усіх візників з вказівкою місця проживання та слідкувати за виконанням ними встановлених правил. Пункти стоянок встановлювалися управою та поліцією.

За вимогою поліцейських службовців, візники повинні були безкоштовно обслуговувати хворих, поранених, божевільних чи раптово померлих, а також переслідувати тих, хто намагався утікти від стражів порядку. Існували тоді і правила дорожнього руху, яких необхідно було дотримуватися. Так, наприклад, риссю можна було їхати тільки по замощеним вулицям та при гарному стані дороги, а по піску та уночі швидка їзда заборонялася.

На поворотах, при виїзді з брами та на вузьких вулицях можна було рухатися лише повільним шагом. Цікаво, що дорожній рух вже тоді був правостороннім. Суворо заборонялося возити по місту п'яних. Таких громадян візники повинні були негайно відвезти додому, а якщо ті на це не погоджувалися, звернутися до поліції. Цілком зрозуміло, що і кучерам не дозволялося управляти екіпажами у нетверезому стані. Заборонялося палити під час їзди та некоректно поводитися з пасажирами. Речі, випадково залишені клієнтами, необхідно було негайно доставити у поліцейський відділок. Регламентувалась і кількість пасажирів.

Так за параграфом № 23 «Обов'язкової постанови» у однокінних екіпажах можна було перевозити не більше двох дорослих осіб та одну дитину, а у двокінних - не більше чотирьох осіб. Треба зазначити, що і таксу за проїзд на міському транспорті теж встановлювали не візники, а Дума. За її постановою, одна година використання парокінного екіпажу коштувала 40 копійокдодіякоднокінка обходилася на 15 копійок дешевше.

Можна було добратися від центру міста до Троїцького монастиря, заплативши за це 30 чи 20 копійок. За поїздку до залізничного вокзалу, який знаходився тоді на лівому березі Десни, треба було віддати таку ж суму, алетільки у тому випадку, якщо їхати без багажу. Наявність останнього збільшувало платню удвічі. Щоб доїхати на двокінному екіпажі до Підусівки, де на початку 20 століття знаходилась виправна колонія малолітніх злочинців, клієнт був вимушений відшкодовувати з свого бюджету чималу суму - 1 карбованець 20 копійок. Зрозуміло, що це було по кишені далеко не всім.

Слід відзначити, що на Новий рік, Великдень та Різдво поїздки на екіпажах коштували удвічі дорожче. Більше доводилося платити і за нічні прогулянки. Для того, щоб усі встановлені Думою вимоги виконувалися, поліція суворо слідкувала за роботою міських візників. Але, як це видно з повідомлень чернігівської місцевої преси, дисципліна на міському транспорті і століття тому була не на належному рівні. «Чернігівське слово» від 14.02.1914 року повідомляло, що о сьомій годині вечора на площі П'ять кутів візник № 171 був доставлений у поліцію за те, що нецензурною лаявся та був у нетверезому стані, а його колега № 119 за занадто швидкий рух та неналежне ставлення до поліцейського отримав четверо діб арешту.

Инф.siver.info