Виступ Ющенка на відкритті художньо-публіцистичної виставки «Розгойдані дзвони пам’яті

Шановні друзі!

 

Хочу привернути увагу до, можливо, однієї з найбільш драматичних нерозкритих сторінок української національної пам’яті – Голодоморів 20-х, 30-х і 40-х років.

 

Важко збагнути масштаб, за яким стоять життя десятків мільйонів людей. Важко уявити смерть тисяч людей, мільйона. Ще важче збагнути смерть мільйонів. Ще важче збагнути, що за цим стояла політика – цілеспрямована, продумана, методична, – яка проводилася, безумовно, доволі скритно.

 

Я дивлюся на стенди, які нас оточують, і мимоволі хочеться процитувати: «Более сотен тысяч людей должны подчиниться воле одного. Диктатура сделала для уничтожения все, что могла. Сколько раз я вам говорил: делайте, что хотите, но не оставляйте документов, не оставляйте документов, не оставляйте следов». (Том 13, сторінка 18, генералісимус Сталін).

 

Я знаю, що у кожного з нас є своя мірка. Як би нам не пробували витирати з нашої пам’яті історію свого села, своєї родини – переконаний, що від діда до батька, від батька до сина передавалося, що творилося у тій родині. Таку сторінку має й моя родина, коли Голодомор накрив десятки людей із моєї родини, починаючи від мого діда Андрія.

 

Найбільше запекло – відверто хочу вам сказати, – коли два чи три роки тому у своєму селі, де від Голодомору 32-33 років полягло більше 600 людей, зробивши ініціативу пошуку тих імен (хто ті люди? за кого в храмі молитися? за кого ставити свічку?), після довгої роботи, зокрема, учнями школи і працівниками селищної ради з 600 імен, з яких починається не одне хоружівське кладовище, вдалося встановити імена тільки сорока. Решта – просто повимирали всі двори, родини, до 60 відсотків села вже немає як такого фізично, немає в кого запитувати.

 

Тому, шановні друзі, коли ми говоримо про сьогоднішній день і майбутнє, я думаю, що головний лейтмотив – що сьогодні ми ставимо це питання до розголосу, до вшанування – заключається в одному: історією може бути тільки те, що не забути. Те, що не збережено, історією вже ніколи не буде, ніхто ніякі уроки, висновки на ньому вже не зробить. Прийдуть нові політики і будуть привчати націю, можливо, до тих уроків, які вони не знали і не хотіли знати. І історія починає повторюватися.

 

У тому, що ми називаємо «український Голодомор», є багато вимірів. Більше 10 мільйонів загиблих у Голодоморі 1932-33 років, 1,5 мільйони загиблих в Голодомор громадянської війни, біля 2 мільйонів загиблих у Голодоморі 1946-47 років. Але подивіться на сьогоднішній світ, який нас оточує, починаючи зі столиці. Нація втратила більш ніж 15 мільйонів людей у Голодоморах. Це найбільша національна трагедія. Ми на Великій вітчизняній війні не втратили стільки людей, скільки у Голодоморах. Подивіться, з якими іменами, ознаками пам’яті ми живемо. Де ми можемо найти адекватний пам’ятний знак цій національній трагедії у місті Києві?

 

Де той пам’ятник, до якого зараз усією нацією треба нести квіти й вінки, просити прощу, молитися за невинно убієнних? Стоїть невеличкий символічний знак, який встановлений з ініціативи, я б сказав, героїв нації більше 10 років тому, з одною думкою: тут колись проснеться нація (неважливо, на цьому чи на іншому місці) – і буде стояти пам’ятник, адекватний глибині трагедії. І ось ми проживаємо вже п’ятнадцятий рік української трагедії – і такого знака, такого пам’ятника немає. Це докір всім нам. Тому я звертаюся до всіх – до міністра культури, уряду, членів парламенту: ми повинні заплатити свою частину данини української трагедії. Оголосити конкурс, визначити переможців і врешті-решт поставити пам’ятник, достойний 15 мільйонів жертв українських Голодоморів.

 

Подивіться на нашу пам’ять. Багато чого з тих зловісних слів Сталіна виправдалося. Дійсно, мільйони людей ми вже не встановимо, режим зробив свою справу. Але, переконаний, є найактуальнішим питанням сьогодні створення українського національного Інституту пам’яті, який би по крихтах міг зібрати матеріали, які відносяться до українських Голодоморів. Це виклик, який є перед нашим поколінням, друзі. Ще багато роботи в цьому плані ми можемо зробити. Це та маленька сповідь, з якою ми ще встигнемо прийти до правильної відповіді.

 

Я хотів би особливо вшанувати тих людей, які вперше підняли цю тему багато років тому, і потім, після певних десятиліть, вона почала набирати національні ознаки. Подивіться, будь ласка, як майстерно маскувалася тема Голодомору десятки років, як нас привчали, що цього не було, що це вигадка, що там декілька тижнів не було дощу, і тому скосило націю.

 

1963 року Василь Барка у своїй книзі «Жовтий князь» вперше вжив слово «Голодомор». 1983 року комісія американського конгресу під керівництвом Джеймса Мейса вперше вжила слово «геноцид». Потім цією темою глибоко опікався Борис Ілліч Олійник. Хотів би сказати великі слова вдячності київській міській організації всеукраїнського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, яка як структура, як організація першою підняла ідею створення музею Голодомору, політичних репресій. Це ініціатива громадської організації, яка на сьогодні повністю реалізована на громадському рівні – скільки змогли, стільки зробили.

 

Нас привчали, щоб ми ці роки прожили без пам’яті, щоб ми втратили одну з сторінок – хай трагічних, але сторінок української історії. Сьогодні ми повертаємося до того, щоб віддати шану невинно загиблим. Сьогодні ми говоримо про формування національного музею Голодомору, сьогодні ми говоримо про банк даних усіх жертв Голодомору. Сьогодні вже існує не одне видання, яке, чи то на регіональному, чи на загальнонаціональному рівні зберегло і принесло до публіки найжахливіші сторінки українського Голодомору. Але Україна ще не має свого фільму, який би став символом нації, і не тільки для українця, а – я переконаний – і для всього світу.

 

Переконаний, що жертви кількістю 15 млн. громадян України могли би бути уроком не тільки для цієї держави. Нам потрібно мати свій фільм “Піаніст”, який би глибоко ілюстрував те, що відбулося з цією нацією. Нам треба багато чого зробити для того, щоб від кожного села, яке виписане на цій стрічці – а це біля 10 тисяч сіл – щоб у пам’яті нашій, наших онуків і дітей залишилася ця сторінка національної історії.

 

Сьогодні ми говоримо про те, що у 1988 році Конгрес США визнав Голодомор 32-33 років актом геноциду. Говоримо, що це визнали парламенти Австралії, Канади, Угорщини, Аргентини, України. Я пригадую ці слухання, пригадую ці дебати, я пригадую полтавські рушники, які виносилися на ці слухання, вишиті в 32-33 роках, з паляницею і свічкою. А вчора і парламент Литви визнав факт Голодомору.

 

Я звертаюся до всієї міжнародної спільноти, представників держав в ООН визнати Голодомор 1932-33 років геноцидом проти українського народу. Я просив би українські політичні організації, громадські організації активізувати і продовжити роботу в цьому напрямку. Всі повинні знати про цю трагедію.

 

Декларація ООН 2003 року також визнала український Голодомор. Цю декларацію підтримали представники 63 країн світу. Я даю доручення українським дипломатам сьогодні до 75-ї річниці Голодомору продовжити цю роботу серед країн – членів Організації Об’єднаних Націй. Ми повинні досягти світового визнання цієї національної трагедії.

 

Я ніколи не забуду, як у тій хаті, де я народився, з солом’яною стріхою, з глиняною долівкою, яку на свята покривали сіном, у нас стояв дерев’яний стіл з великою дошкою, і кожен день моя бабуся Катя напівпаралізованими руками згортала крихти хліба з цього столу. Вона мене тоді привчила, що це є культура, що крихти хліба ніколи не можна викидати у відро, їх усі треба з’їдати. Вона мене привчила до того, що коли ти залізеш на горище своєї хати, завжди здавалося, що там ти знаходиш якісь нові речі, якісь свідчення, які постійно тебе тягнули: подивися, це було в нашому роду. Чи то прялка, чи то лава, чи то верстаки – щось постійно пізнаєш там. Не було такого випадку, щоб ти поліз на горище – і там не було двох мішків з сухарями. Переконаний, що це не тільки в моїй родині було.

 

Це також є Україна, така, яка вона є. І тому ці слова я адресую тим людям, які можуть мене зараз слухати і чути. Завтра відповідно до державних рішень ми маємо відзначити День пам’яті жертв голодоморів і людей, що загинули у репресіях.

 

Я хотів би, шановні друзі, щоб українська нація, можливо, вперше, починаючи від своєї оселі, від свого будинку, від своєї церкви, від свого церковного приходу, закінчуючи столицею, зробили все можливе, щоб цей день був днем пам’яті, адекватним тій глибокій трагедії, яка відбулася в 32-33 роках.

 

Переконаний, що ніхто не буде говорити, що Голодомор 32-33 років, чи 20-х, чи 40-х років торкнувся тільки Півночі України, Сходу України, Центру України чи Півдня України – він торкнувся всієї України. Я з великим проханням звертаюся до кожного громадянина України, щоб ми завтрашній день свого життя, 26 листопада, наповнили змістом пам’яті щодо жертв Голодомору 32-33 та інших років.

 

Хотів би сповістити, щоб об 11-й годині ранку завтра на схилі в районі Паркової алеї буде закладено перший український калиновий гай, який буде присвячено кожному українському селу, що пережило Голодомор 30-х років.

 

Зараз Інститут історії закінчує історичне вивчення, йдеться про більше 10 тисяч українських сіл, яких накрило це диявольське крило смерті – Голодомор. Завтра буде закладено першу алею цього парку. Цей парк говоритиме. Переконаний, що кожна людина, яка проїжджатиме автомобілем цією алеєю, багато років по тому буде себе запитувати: що це є? Чому це присвячено? Що це відбулося в нашій історії? Я хотів би, щоб ми всі долучилися до цього. Прикро буде, якщо на цей захід прийдуть самі політики чи члени уряду. Хотілося би бачити там побільше дітей, побільше молоді, побільше студентів. Я переконаний, що це так і буде.

 

О 13.00 ми розпочинаємо ходу від Софіївського майдану до Михайлівського майдану. Приблизно о 16.00 по всій Україні організаційний комітет – і я приєднуюся до цього рішення – пропонує вшанувати хвилиною мовчання пам’ять жертв Голодомору 32-33 років. У цей час ми просимо всіх водіїв, на яких шляхах вони б не перебували, призупинити свої авто, вшанувати пам’ять сигналом клаксона. Ми пропонуємо в цей день на своєму підвіконні чи в храмі, чи в службовому приміщенні поставити свічку на знак шани до загиблих зі своєї родини. Це окремий проект «Засвіти свічку». Просив би вас, дорога громадо, в тому числі київська громадо, не забути це зробити о 16.00 завтра.

 

Шановні друзі, ми можемо зробити багато для того, щоб повернути загублену пам’ять. І мова не йде тільки про 26 листопада. Я думаю, що частину свого життя ми можемо наповнити повагою до цієї дати і гідно підготувати націю до 75-х роковин трагедії. І тому та акція, яка сьогодні відкривається в Українському домі, є лише маленька частинка того, що громадські ініціативи, політичні організації, влада, просто громадяни можуть докласти своїх зусиль до вшанування пам’яті невинно убієнних. Я хотів би подякувати всім, хто мав відношення до організації цієї виставки, хотів би висловити велику вдячність. Я думаю, що ми стоїмо тільки на порозі пізнання того, що називаємо український Голодомор. Я запрошую вас усіх бути активними в цьому питанні, відчувати лікоть одне одного і шанувати Україну.

 

Спасибі вам.

 

Прес-служба Президента України