Застриження, в якому жила місцева аристократія (Чернігівщина)

На початку роману Оноре де Бальзака "Батько Горіо" Ежен Растіньяк знайомиться з віконтесою де Босеан — "однією з королев вищого паризького світу, чий дім мав славу найприєм¬нішого у Сен-Жерменському передмісті".

Тоді, у першій половині позаминулого століття, це був аристократичний квартал французької столиці. В ті ж десятиліття і пізніше Чернігів теж мав передмістя, яке б годилося назвати "Сен-Жерменським".

Це було Застриження, в якому жила місцева аристократія.

Ще за доби Київської Русі територія за Стрижнем входила до укріпленої частини міста, але чи мешкало тут боярство наразі невідомо. Проте відомо, що з другої половини XVII століття Застриження облюбувала знатна козацька старшина.

Тут, над Десною, звів собі садибу чернігівський полковник, а згодом і генеральний обозний Війська Запорозького Василь Дунін-Борковський. Як переповідає легенда, міг би він стати і гетьманом, аби не поскупився дати хабара князю Голіцину, чим скористався Іван Мазепа, отримавши в такий спосіб гетьманську булаву.

Згідно з тією ж легендою, Борковський через жадобу до грошей занапас¬тив свою душу чортові, а після смерті щоночі підіймався з труни у Єлецькому монастирі і їздив у свою заміську резиденцію, де банкетував до ранку.

Аж поки архієпископ Іоанн Максимович на прохання дружини покійного не перепинив його кортеж на Красному мосту, і Борковський назавжди зник у водах Стрижня.

Звісно, це лише легенда. Насправді Дунін-Борковський залишив по собі добру пам'ять, насамперед як щедрий меценат чер¬нігівських храмів, що засвідчує і панегірик на його смерть того ж архієпископа Максимовича.

Після Борковського тривалий час пірнач чернігівського полковника тримав Павло Полуботок, обіймав він і посаду наказно¬го гетьмана. Про його садибу, одну з найбагатших у Лівобереж¬ній Україні того часу, ми вже говорили в розділі про вулицю Богуславську.

Що ж до Красного мосту, на якому провалився покійник- полковник, то він був найстарішим мостом на Стрижні — певно, ще з князівських часів через нього вела дорога на Новгород- Сіверський, а пізніше і на Москву, Смоленськ та Могильов.

Через цей міст лежав шлях і до садиби Полуботка — міст біля неї, вже як духовної семінарії, збудували тільки на початку минулого століття і називався він Семінарським.

Із середини XVIII століття мостом слугувала гребля, яку називали Гнойовою. Після того, як навесні 1773 року греблю знесло повеневою водою, збудували нову переправу, яку назвали Крас¬ним мостом — настільки він був красивим. Його не раз перебудовували, а в 1916 році замінили бетонним.

Тарас Шевченко, повертаючись із багаторічного заслання і потрапивши до Астрахані, занотував у "Щоденнику": "Московс¬кая улица. Существует ли хоть один губернский город в России без Московской улицы? Кажется, нет". Була Московська і в Чернігові, починалася відразу за Красним мостом — нині це частина вулиці Шевченка.

До наших днів збереглася лише одна споруда старої Московської — мурований будинок окружного суду (тепер № 27), зведений у 1904 році. Саме біля цього будинку 1 січня 1906 року бомбою, кинутою есеркою-терористкою Марією Школьник, було поранено губернатора Олексія Хвостова. Замах був резонансним — про нього писав у спогадах російський терорист № 1 Борис Савінков. Марію ж засудили на 20 років каторги, з яких вона відбула половину.

А в 1919 році, коли з півдня посунули війська Денікіна, в цьому будинку працював уряд Радянської України, членами якого тоді були Григорій Петровський, Дмитро Мануїльський, Антон Бубнов, КЛИМ Ворошилов, Євгенія Бош, Валерій Межлаук. Про це нині нагадує на стіні будинку меморіальна дошка.

Ще одну меморіальну дошку можна побачити на протилежному боці вулиці — на будинку 53-6. У ньому у 1961-1982 роках жив відомий російський перекладач і поет Микола Слав'ятинський. А ще у 1921 році він редагував губернську газету "Известия”.

Простяглася Московська до перехрестя з Петербурзькою (тепер Молодчого), де стояла Вознесенська церква і знаходилася однойменна площа. Звідси Московську продовжувала вулиця Смоленська, ведучи аж за місто, до села Бобровиця, на місці якого за часів Київської Русі знаходилося літописне село Гюричів.

На самісінькому початку Смоленської у 1802 році, коли місто стало центром новоствореної губернії, розпочалося зведення губернаторського будинку, яке було завершене через два роки.

Але генерал-губернатор Олексій Куракін розпорядився передати його в тимчасове користування щойно заснованій гімназії. Отож тут упродовж року навчалися перші чернігівські гімназисти, аж поки для них не добудували будинок на сучасному Валу — той, в якому тепер історичний музей ім. В.Тарновського.

Сам же губернатор мешкав спершу у дерев'яному будинку, перевезеному в Застриження з фортеці, де його звели з нагоди приїзду в Чернігів імператриці Катерини II.

Ще у 1826 році Ми¬кола Маркевич бачив цей будинок "у запущеному стані" поруч з новим. Неподалік з губернаторською оселею виросла також чималих розмірів, але "з потворними архітектурними будівлями", як зазначав сучасник, садиба губернського предводителя дворянства Миколи Стороженка.

Майже за сотню років будинок губернатора дуже постарів і у 1895 році спеціальна комісія констатувала: " выгоднее для каз¬ны и полезнее для занимающих должность губернатора перестать ремонтировать прежний дом... и возбудить прямо вопрос о    постройке нового каменного дома".

Будинок в стилі неокласицизму спроектував губернський архітектор М.Маркелов, а після його смерті, вже в ході будівниц¬тва, певні корективи вніс К.Войцеховський. В будинку з двадцяти кімнат — вітальні, кабінет губернатора, зал для прийомів на другому поверсі, до якого ведуть мармурові сходи.

Будівельні роботи тривали п'ять років під керівництвом губерн-ського інженера П.Савицького. Краєзнавець Віталій Леус зазначає, що всі мулярські роботи від фундаменту "со всеми сводами, арками, дверными и оконными перемычками" виконував міщанин з Добрянки Ф.Погорєлов, теслярське опорядження — Архипов. Цеглу зі своїх заводів поставляли чернігівці Де Морен і Шільман, підрядник Юдовський привіз на будову 246 пудів металевих балок.

Із Риги надходив портланд-цемент, із Нижнього Новгорода — високоякісне оцинковане покрівельне залізо.

Восени 1900 року першим господарем нового будинку став губернатор Євген Андрієвський. Згодом тут мешкали його на-ступники — Хвостов, Голіцин, Родіонов, Маклаков, Стерлігов, Лавриновський, Гревеніц.

В новому будинку, що й нині нагадує мініатюрний палац, часто звучала музика... Як, скажімо, під час балу, влаштованого губернатором Миколою Родіоновим 28 травня 1908 року для представників дворянства всіх повітів, що прибули до Чернігова на свої щорічні збори.

О десятій годині вечора, писала газета "Черниговское слово”, до будинку губернатора стали з'їжджатися екіпаж з гостями, яких маршем зустрічав оркестр міської варти.

У розкішному, прикрашеному та ілюмінованому залі почергово грали духові оркестри Ост-рогозького піхотного та 6-го Глухівського драгунського полків. Об 11-й годині розпочалися танці. Море квітів, фраки, мундири драгунів і гусарів, пишні жіночі туалети... Особливо виділялося кілька відомих красунь — дружин повітових предводителів дворянства. Але й деякі чернігівські дами ні красою, ні вишуканим вбранням не поступалися їм.

Серед гостей було кілька депутатів Державної думи. Як свідчив репортер, тут цього вечора зібрався "весь цвет багатой и родовитой Черниговской губернии". О першій годині гостям було запропоновано вишукану вечерю. Під звуки оркестру гості, яких зібралося понад 200 осіб, стали роз'їжджатися о четвертій годині ранку. Газета констатувала: "Давно губерния не видела та¬ких приемов, напоминавших доброе старое время..."

Після революції 1917 року і до наших днів губернаторський будинок є, по суті, військовим об'єктом. У січні 1919-го тут розташувався штаб Богунського полку на чолі з Миколою Щорсом.

Після громадянської війни — офіцерський госпіталь, після Великої Вітчизняної деякий час тут працював обком партії, який тоді очолював генерал-майор Михайло Кузнецов, потім — штаб військової частини, будинок офіцерів.

На фасаді будинку встановлено меморіальну дошку, що свідчить: тут у 1960 році бував відомий радянський воєначальник, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-полковник Олександр Родимцев. Встановлено дошку в 1972 році, а відтак зміст її, з огляду на вимоги тогочасної цензури, не вповні відповідає дійсності. Насправді Родимцев не просто бував, а працював тут упродовж 1960-1966 років, обіймаючи посаду командувача 1-ї гвардійської армії.

Восени 1967 року на Чернігівщині, як і на території інших сусідніх областей України і Білорусі, проводилися великомасштабні військові навчання "Дніпро", в яких брали участь тисячі солдатів і офіцерів, сотні одиниць бойової техніки.

Готуючись до навчань, будинок офіцерів капітально відремонтували і в ньому розташувалася Ставка Верховного Головнокомандувача Зброй¬ними Силами СРСР.

Як згадував тодішній начальник будинку офіцерів Тимофій Корнюшенко, тут жили і звідси керували на¬вчаннями міністр оборони СРСР маршал Андрій Гречко, началь¬ник Генштабу маршал Матвій Захаров, головнокомандувач військ країн Варшавського договору маршал Іван Якубовський та "го¬ловний замполіт" Радянської Армії генерал Олексій Єпішев.

Ще на початку XIX століття уздовж Смоленської, від губер-наторської садиби до сучасного стадіону імені Ю.Гагаріна, було розбито бульвар, біля якого з часом влаштували парк, котрий відтоді зазвичай називають міським садом. Згодом він став улюб-леним місцем відпочинку і розваг чернігівців. "Городской сад хоть два раза в неделю привлекает публику под свою прохладную тень”, — зазначав у 1875 році Леонід Глібов в одному зі своїх фейлетонів про "тишину и скуку" літнього Чернігова.

Чим же і як розважалися сто і більше років тому в міському саду? Скажімо, у червні 1907 року, повідомляли "Черниговские губернские новости ", тут спробували показати щось на зразок кориди — "бій з биком". Але таке видовище зібрало небагатьох глядачів, а прибуток від нього становив усього кілька рублів. Більшість же чернігівців розцінили це не як естетичне задово¬лення, а як дикунство.

Проте людно було тут 27 липня наступного року — на гулянці, влаштованій дружиною віце-губернатора, попечителькою дитячого притулку М.Рафальською. Грав духовий оркестр Острогозького полку, працював кінотеатр "Люкс". Головною ж подією гулянь стала лотерея. Розігрувалися, скажімо, три корови, одну з яких, надану графом Мусіним-Пушкіним, виграв лікар Іванов.

Жандарму Григоренку дістався велосипед, пані Любар- ська понесла додому грамофон, а селянин Кашук — картину чернігівського художника Івана Рашевського. Прибуток від ло¬тереї — 1704 рублі — пішов на благодійні справи.

У 1897 році відомий колекціонер українських старожитнос- тей Василь Тарновський, незадовго до смерті, заповів: "Колек- цию мою малороссийской древности, состоящую из оригинальных портретов и копий, древних картин, оружея, старопечатных книг, архива, библиотеки книг, относящихся к Малороссии, и прочих старинных вещей, бумаг, книг и всего прочего, касаю¬щегося памяти поэта Шевченко, я завещаю в собственность Черниговскому губернскому земству без права отчуждения из г. Чернигова с тем, чтобы музей назывался моим именем..."

Для того, щоб облаштувати із зібрання Тарновських музей, у 1900-1901 роках переобладнали і добудували приміщення реміс-ничого класу сирітського будинку. Це мурована в готичному стилі одноповерхова споруда, яка чудово збереглася до наших днів. У 1902 році у двох її експозиційних залах й відкрився Музей українських старожитностей імені Тарновського.

Після революції його об'єднали з крайовим музеєм, а згодом було порушено й принципове положення заповіту — "без права отчуждения". Найперше до Києва вивезли унікальну Шевченків¬ську колекцію, що налічувала 758 експонатів. Серед них було близько ЗО автографів творів, 285 малюнків і картин. Нині вони зберігаються у Національному музеї Тараса Шевченка та відділі рукописів Інституту літератури НАН України.

В цьому ошатному будинку про колишній музей нагадує лише вмонтована в стіну плита з написом "В.В.Тарновський". Була неподалік й вулиця Тарновського — нині Менделєєва, що веде від педуніверситету до міського саду.

Неподалік музею Тарновського, писав у своїх спогадах Вя¬чеслав Пухтинський, існував притулок — нічліжка для місцевих "босяків", влаштована якимсь Балабановим. Це прізвище мож¬на було б і не згадувати, якби не було в Чернігові іншого Бала- банова, можливо родича — Михайла, надто ж його дружини Анжеліки, дочки заможного чернігівського купця.

Михайло згодом стане членом Української Центральної Ради, а Анжеліка Балабанова, задовго до того покинувши чоловіка, покликана революційною пристрастю, опиниться у Швейцарії. Там і звела її доля з молодим італійцем Беніто Муссоліні.

І саме вона, пере¬конана марксистка, затята соціал-демократка і просто жагуча жінка, зробила з сільського хлопця високопрофесійного рево- люціонера-інтелектуала. Проте, коли дуче Муссоліні став диктатором Італії, їхні шляхи розійшлися. Анжеліка прибула до Радянської Росії, активно працювала в Комінтерні, нерідко засуд¬жуючи й італійського диктатора.

Потім знову повернулася до Західної Європи, де сліди її назавжди згубилися...

Далі по Смоленській, вже за околицею міста, в глибині старого парку, неподалік теперішнього технологічного університету, наприкінці XIX століття з'явився двоповерховий мурований будинок, який досьогодні є найромантичнішою спорудою міста.

Виразні форми готичної архітектури, глибокі підвали, підко-воподібний майданчик перед фасадом надають йому схожості із середньовічними лицарськими замками.

Таким були уподобання власника будинку Григорія Глібова.

Він був досить помітною в Чернігові постаттю.

Діяльно заявив про себе, зокрема, на посаді предводителя дворянства Чернігів-ського повіту. Не чужими були йому й інтереси українства. Скажі-

мо, взяв найактивнішу участь в резонансному відзначенні 25-ліття адвокатської діяльності Іллі Шрага, що відбулося у березні 1900 року. Про це начальник губернського жандармського управління полковник О.Рудов своєму начальству в Петербурзі доповідав: "...ініціативу влаштування шрагівського торжества Глібов взяв на себе лише на прохання чернігівських лібералів-українофілів, котрі влаштуванням бурхливих овацій Ілірагу побажали голосно заявити про живучість українських ідей в Чернігові".

Водночас Глібов відзначався неабиякими дивацтвами.

В'ячеслав Пухтинський згадував: "Йому, очевидно, не давали спати лаври лицаря печального образу дон Кіхота, і він уявив, що на чернігівському небозводі відродить деякі лицарські звичаї. їздив він, на подив чернігівців, на небаченому до того легкому шарабані на чотирьох величезних колесах, в який запрягалася пара красивих коней у відповідній упряжі.

За кучера був сам "лицар", який мав, на відміну від свого "іспанського предка", не "печальний" образ, а доволі життєрадісний. Та й вражаючою була несхожість між збіднілим ідальго та багатієм-дворянином, який розтринькав свою величезну маєтність.

Вдягався Глібов по-чудернацьки. На коротку куртку натягував шкіряну безрукавку, схожу на гусарський колет, на ноги натягував якісь небаченого покрою шотландські штани в клітинку, всовуючи їх у величезні темножовті чоботи зі шпорами і неймовірно широкими розтрубами, а руки по лікті ховалися у величезних, теж темно-жовтих рукавицях із такими ж запаморочливими розтрубами.

На голові носив капелюха, що спереду насувався майже на лоба, а позаду стирчав угору, та ще й з пером якогось дивного птаха. На Бобровиці збудував він замок з вежами і під'їзною дорогою, прикрашеною до самих воріт замку липовою алеєю..."

Будинок не раз реставрували, але він зберіг свою первісну, незвичну для Чернігова архітектуру. Із 1961 року в ньому розта-шований науково-дослідний інститут сільськогосподарської мікробіології.

Повернемося знову на Вознесенську площу, а точніше на вулицю Петербурзьку. Від площі вона тягнулася до Зеленого моста на Кордівці — в один бік, і до межі міста, де вже почина¬лася дорога на Халявин — в інший. Такі її координати подає путівник по Чернігову 1896 року.

Тут, на Петербурзькій, що до початку XIX століття називалася Могилівською, а потім Петроградською, Червоноармійською, Східночеською, з давніх часів мешкала славна козацько-стар- шинська родина Лизогубів.

Серед її представників бачимо і полковника Якова Лизогуба, який уславився з козацьким військом при штурмі турецької фортеці Азов — на честь цієї події зведено Катерининську церкву, і генерального обозного, також Яко¬ва... їхні нащадки Андрій та Ілля були щирими приятелями Тараса Шевченка — в їхніх оселях тут, на Петербурзькій, та в Седневі він гостював. Дерев'яний будинок Лизогубів розібрали не так вже й давно — у 1987 році.

Неподалік, на протилежному боці Петербурзької, там, де тепер приміщення держпісгоспу, знаходилася садиба не менш аристокра-тичної родини Милорадовичів. Із Милорадовичів були останній чернігівський полковник, губернатор Чернігівського намісництва, гене-рал губернатор Петербурга.

Милорадовичі уславилися у війні з Наполеоном, про що в їхній чернігівській садибі нагадували гравюри про найголовніші баталії з французами, біля гравюр лежали засу-шені трави, привезені з місць ратної слави.

Останнім відомим представником цього сімейства був Григорій Милорадович — граф, генерап-лейтенант, історик і генеалог, перший голова Чернігівської губернської вченої архівної комісії. Завдяки йому у грудні 1895 року на будинку було встановлено меморіальну дошку, що сповіщала: тут двічі, у 1816 й 1817 роках, зупинявся імператор Олександр І.

Простоявши півтора століття, будинок Милорадовичів згорів у роки минулої війни. А на місці колись розкішного графського саду ще й досі ростуть реліктові груші.

Не вцілів і будинок, в якому жив Ілля Шраг — авторитетний в місті і у всій губернії адвокат і не менш авторитетний громадсь¬кий діяч, депутат першої Російської Державної думи.

Чернігівський старожил Юрій Григорович бував у Іллі Людвиговича в дитячому віці — разом з бабусею Марією Андріївною, сес-трою поета Миколи Вербицького. Через багато літ він згадував:

"Виїхали ми після обіду, їхали якимись незнайомими вулицями, потім минули вже знайомий мені Красний міст і поїхали по густо засадженій деревами вулиці. Вже вечоріло, навкісні промені призахідного сонця пробивалися крізь густолистя, на вулицю лягали тіні. Нарешті зупинилися біля невеликого будинку, що стояв серед дерев на теперішній Червоноармійській.

В кімнатах стояла приємна напівтемрява, з якою гармонував темний колір розкішних меблів. Підлога майже скрізь була встелена килимами, від чого наші кроки були зовсім нечутними і це під¬силювало враження спокою. Господар, сивий старий чоловік у білому костюмі, запросив бабусю до кабінету, запропонував їй сісти на шкіряний диван, а сам сів у таке ж крісло біля великого письмового столу, на якому стояв масивний письмовий прибор..."

Юристом був і Олександр Сац, котрий жив у будинку, що зберігся досьогодні — це колишнє приміщення облвійськкомату. Його син Ілля став відомим композитором, на початку минулого століття завідував музичною частиною Московського художнього театру.

Дочка останнього, Наталія Іллівна Сац, була відомим радянським театральним режисером, засновником і керівником Московського державного дитячого театру, удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці.

Біля педуніверситету вцілів ще один історичний будинок — колишнє губернське статистичне бюро. Сюди, упродовж десяти років, приїздив на службу письменник Михайло Коцюбинський.

У 2003 році вулицю, яка до того називалася Східночеською, перейменували в пам'ять про прославленого повітряного аса Другої світової війни, двічі Героя Радянського Союзу Олексан¬дра Молодчого.

У 1947 році він, тоді заступник командира авіаполку, що базувався біля Чернігова, жив на цій вулиці, в будиночку навпроти дев'ятої школи. А останні свої три деся¬тиліття Молодчий жив по вулиці Щорса, про що там тепер нага¬дує меморіальна дошка.

Чудовий знавець старого Чернігова Андрій Карнабед розповідав, що наприкінці 90-х років XIX століття земля північніше сучасних П'яти Кутів належала Андрію Ганжі. Оскільки від його садиби не було виходу на Петербурзьку, він виміняв у міської думи смугу землі і проклав по ній вулицю, яку назвав своїм іменем — Андріївською (тепер Тельмана).

Згодом по його землі забудували ще чотири вулиці, названі іменами дочки, синів та онука — Софіївська, Петрівська, Борисівська та Юр'ївська. Нині це відповідно вулиці Челюскінців, Петровського, Артема і Подвойського.

А над самісіньким Стрижнем ще одна стара вулиця — Вознесенська (тепер Воїнів-інтернаціоналістів), яка до початку XIX століття називалася Німецькою слободою, оскільки, згідно з переказом, після Полтавської битви тут поселили полонених шведів, котрих, як і всіх іноземців, в Україні зазвичай називали німцями.

Окрім Вознесенської церкви, що стояла до 1875 року біля садиби Полуботка (згодом духовної семінарії), на цій вулиці ще була дерев'яна церква Святої Варвари, що дала назву вулиці Варваринській, теперешній Клари Цеткін.

Инф.siver-info.com