Книга Романа Коваля «Отаман Зелений»

У книжці йдеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, криваві бої проти Красної армії та денікінців у 1919 році та повстансько-партизанську боротьбу на початку 1920-х років на Київщині.

Книжка вийшла у серії “Отаманія ХХ століття” Історичного клубу “Холодний Яр”. У 3-му виданні – понад 20 нових розділів, серед них “Втрачені і знайдені спогади про Зеленого”, “Арешти родичів отамана Зеленого”, “Марко Шляховий: шляхи і стежки”, “Документи про переслідування родичів отамана Зеленого у 1922 – 1923 рр. з ГДА СБУ”, спогади Анатолія Висоти “Скажеш кому слово – язика одріжу!”, Ольги Матули “Моя мама передала листа отамана Зеленого до Петлюри”, Алли Мельниченко “Про моїх земляків-зеленівців”, Адама Овсієнка “Ніхто із германівців не воював у Червоній армії”, Оксани Радецької “Так хотілося б більше знати про свого діда!”, два з половиною десятки новел Романа Коваля “Про отамана Зеленого, козаків-зеленівців та їхніх нащадків”, інші матеріали, нові світлини.

Презентація відбудеться о 19.00 3 липня в книжковому магазині “Наш формат” (Київ, вул. Чеслава Белінського, 5).

А поки пропонуємо ознайомитися з 2 новелами Романа Коваля з нового видання.

Іван Печений

На околиці Черняхова, з боку Верем’я і Жуківців, жив Іван Березний. По-сільському його називали Борозній. Був він проти комуни, тож і пристав до Зеленого. Коли влітку 1919-го червоні війська захопили зненацька Черняхів, Борозній з товаришами не встигли висмикнутися із села. Хату оточили.

Червоноармійці кричали, щоб “бандіти” здавалися. Хлопці мовчали.

Червоні ще кілька разів прогавкали ультиматум. Хтось із повстанців не витримав, бахнув з рушниці.

– Єслі дабравольно нє сдадітєсь, сажжом хату!

 І знову у відповідь – повстанські постріли…

Червоним вдалося підпалили хату. І хлопці “пішли” у вікна.

Не всім поталанило, але з десяток зеленівців вирвалися.

Після бою більшовики взялися шукати тіло Івана Березного. Обшукали всі кутки обгорілої хати, все перевернули, але марно.

А Іван, обпалений вогнем, ще коли хата горіла, підняв ляду й ускочив у погріб. Причаївся в діжці з огірками торішнього посолу. Тут хата і обвалилася.

Червоноармійці чули з пожарища приглушений, ніби з-під землі, стогін, але не могли второпати… Нарешті стогін притих.

Три дні караулили вони спалену хату, все чогось шукали. Врешті пішли.

Іван Березний вижив. Півроку мати лікувала його, гоїла спину, лівий бік і шию. Прикладала житнє кисле тісто, змазувала рани гусячим жиром. Сусіди здогадувалися, що Іван живий, але ніхто не видав.

На початку двадцятих серед червоних пішла панічна чутка, що в околицях Черняхова з’явився страшний “бандіт” – Іван Печений…

Трагедія Кіндрата Леуса

Комуністи багатозначно казали, що в Зеленого служив “царський офіцер” Кіндрат Леус. А був він чоловік місцевий, з Гусачівки. Зі своїми хлопцями влився “в банду Зеленого”. Воював проти червоних. По поразці перебрався в Леонідівку – тут менше знали про його службу в Зеленого.

Була в Кіндрата красуня-дочка Марія. І пішла вона проти волі батька в комсомол. “І завзято проводила політику партії по колективізації і проти релігії”. Палко виступала на зборах.

Одного разу (було то 1930-го) вона почула, що батько і його друзі замислили вбити голову колгоспу – Андрія Ананійовича Хуторного. Вирішили спровадити його зі світу врочисто – під час колгоспних зборів. Стріляти мав голова зборів – як тільки засвітять лампу.

Марія встигла передати Хуторному записку з попередженням.

Хуторний до зборів підготував охорону з комсомольців. Ще й вийняли вікно у клубі, а потім поставили на місце – “щоб легше було вистрибувати”. Чекав на голову й осідланий кінь. План був тікати на леонівський колгоспп, а потім на Обухів.

Метушню комсомольців у селі помітили. Кіндратові повідомили про зраду дочки. Атентат було відмінено. Збори пройшли без пострілів.

“На другу ніч бандити задушили Марію Кіндратівну в кроваті дома. Її труп знайшли комсомольці знівеченим”.

А Кіндрат Леус навіки зник із села.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”