Печальная судьба многостраждального Музея истории Киева

Не знаю жодного музею в Києві, Україні та навіть у Європі, який би вів таке ж насичене чемоданне життя, як Музей історії міста Києва. Почалося все з виселення з Кловського палацу у 2004 році і з тих пір ніяк не може скінчитися: всі намагаються його вигнати – то з Будиночка Петра, то з Українського дому.

Здавалося б, цього року у країні відбулися зміни, які дають підстави сподіватися, що край блуканням музею може бути покладено. Що на місце злодіїв, хабарників та просто невігласів, яким байдуже до проблем музеїв (а якщо останні й цікавлять, то лише з точки зору, що з них можна поцупити до власного «Межигір’я»), мають прийти люди порядні, освічені, із розумінням необхідності збереження музейної спадщини та самих музеїв. Але нове не завжди досконаліше, дуже часто воно якщо не гірше, то таке ж саме, як і старе. І якщо наприкінці 2013 року колишнє керівництво Українського дому в особі пані О. Гриценко клопотало перед ДУС про вигнання Музею з 4-го та 5-го поверхів будівлі, то буквально на днях з такою ж пропозицією виступила й нова директорка Українського дому Л.Г. Лісімова.

Але почнемо з невеличкого історичного екскурсу. За 10 років змінилися три президенти України, на підході четвертий; змінилися керівники столиці; змінилося керівництво Департаменту культури. Директорів Музею історії міста Києва змінилося більше, ніж усіх керівників країни та міста разом узятих. Зате сам Музей – його фонди та співробітники – 10 років сидять беззмінно на 4-му та 5-му поверхах Українського дому, куди потрапили ласкою панів Януковича та Омельченка.

10 років у приймах аж ніяк не сприяли нормалізації життя Музею. Передана за ініціативи колишнього голови КМДА О. П. Попова будівля по вул. Б. Хмельницького, 7 не є вирішенням проблем Музею. Про це вже неодноразово говорили співробітники Музею, наголошуючи, що ця будівля, хоча і дозволяє певною мірою вести професійну діяльність, є лише музейно-виставковим центром, а не музеєм в повному розумінні цього слова: з достатніми експозиційними та виставковими площами, з пристосованими під фондосховища приміщеннями, з обладнаними для співробітників кабінетами тощо.

Не буду пояснювати, що таке життя в комунальній квартирі, куди, до того ж, в’їхав, частково посунувши попередніх господарів. І це незважаючи на те, що законом і Музей, і Український дім були зрівняні у правах, тобто площі будівлі на Хрещатику, 2 використовуються двома структурами на правах оперативного управління. Проблем було чимало, здебільшого фінансового характеру. Але вже у розпал революційних подій зими 2013–2014 року Музей зіткнувся з іншими «радощами» життя в «комуналці»: керівництво Українського дому без відома Музею дозволило перебування на 5-му поверсі, що знаходився у спільному користуванні, бійців спецпідрозділів міліції. І це згодом призвело до трагічних наслідків – пограбування та знищення музейних предметів та обладнання.

Швидше за все, такий дозвіл було дано тодішнім директором Українського дому О. Гриценко саме з метою позбутися Музею взагалі, бо він, як йшлося в її зверненні до ДУС, дуже заважає веденню господарської діяльності Українського дому, а тому пропонувалося сприяти черговому «переселенню» Музею до будівлі по вул. Б. Хмельницького, 7. Для тих, хто не бачив цієї будівлі, пояснюю: вона вся – тобто разом з технічними та допоміжними приміщеннями – має близько 3 тис. кв. м, тоді як тільки фондосховища – а власне просто склади з ящиками, де зберігається музейна колекція – в Українському домі займають приблизно 2 тис. кв. м. Тобто такий переїзд просто означав би закриття Музейно-виставкового центру на Б. Хмельницького, 7 та перетворення його на склад з музейними предметами, яких ніхто не бачить. І тут вже ніхто не гарантуватиме, що ця будівля врешті-решт – на радість злостивцям, які постійно цим лякали – не опиниться у холі станції метро «Театральна». Не кажучи вже про те, що сам Музей – скільки б його не критикували за недосконалість і нецілісність експозиції – все ж встиг набрати певних обертів і знайти своїх симпатиків.

Але революційні події розгорталися швидко і несподівано, і Музей історії міста Києва опинився майже в їх епіцентрі: подібно до фортеці, він кілька разів переходив з рук в руки – від спецназівців до революційних сотень і навпаки. При цьому варто зауважити, що попереднє керівництво та фактично всі працівники Українського дому зникли після того, як у будівлю в ніч з 25 на 26 січня увійшли представники самооборони Майдану. Як державне підприємство Український дім припинив свою діяльність і перебував у стані розслаблення майже до середини квітня. Натомість співробітники Музею історії міста Києва не припиняли приходити в Український дім, налагодили відносини з майданівськими сотнями, які сумлінно допомагали охороняти музейні поверхи, та продовжували займатися своєю роботою.

По суті, протягом кількох місяців музейники були єдиними юридично визначеними господарями в Українському домі, а тому сподівалися, що нове керівництво міста та держави врешті-решт вирішить питання про передачу всієї будівлі Музеєві і таким чином раз і назавжди розв’яже головну проблему Музею – відсутність повноцінного приміщення. Принаймні керівництво Музею зверталося до деяких високопосадовців з відповідними листами. Потім пішли чутки, що в Українському домі розмістять Музей Майдану чи якийсь інший заклад.

Чесно кажучи (це моя особиста думка, яку деякі мої колеги можуть не поділяти), Український дім – не найкраща будівля для Музею історії міста Києва. Надто ідеологічно навантажена, має складну внутрішню архітектуру… Але є плюс: Музей вже там і йому не доведеться вкотре збирати валізи та переїжджати.

Як би там не було, відповідей на наші звернення отримано не було. Хоча очевидно, що при нинішній ситуації в країні проблема приміщення Музею історії міста Києва не найголовніша. Ми готові були почекати. Чого не скажеш про нову директорку Українського дому, від якої Музей напередодні Дня музеїв, очевидно, у якості подарунка, отримав листа, де, серед іншого, йшлося про те, що Музей нераціонально використовує площі в Українському домі і що йому краще буде повністю переміститися до будівлі Музейно-виставкового центру на вул. Б. Хмельницького, 7, де він, мовляв, «повноцінно функціонує». Не знаю, чи бачило нове керівництво Українського дому будівлю на Хмельницького, 7 і чи уявляє собі, яким чином можна у ній побудувати повноцінну експозицію, створити виставкові зали, обладнати кабінети для всіх співробітників і технічні приміщення (що, власне, і є повноцінним функціонуванням, а не те, що вважає повноцінним пані Лісімова). Тому за будь-якої відповіді така пропозиція виглядає злочинною, оскільки, по суті, є черговою спробою – вже за нібито нових облич при владі – остаточно ліквідувати Музей.

Втім, впевнена, проблема з безпритульним блукаючим Музеєм історії міста Києва існуватиме доти, доки він не покине «комуналку» і не отримає приміщення, яке буде цілком і повністю належати йому. Врешті-решт, багатостраждальний Гостиний двір був би не найгіршим варіантом, якщо не найоптимальнішим. Заради нього Музей готовий пережити ще один переїзд…

Ось тільки питання: чи зможе/захоче нова влада не діяти по-старому, не віддати перевагу матеріальним благам, перетворивши Гостиний двір на джерело прибутку, а раз і назавжди зробити пріоритетом духовні цінності та унеможливити ситуацію, коли музеї роками живуть на валізах?

Катерина Романова,
заступниця директора
Музею історії міста Києва