Обращение Игоря Бакая к гражданам Украины

Юрий Луценко, министр внутренних дел Украины, за полтора года пребывания на высокой должности имел прекрасную возможность публично высказывать в адрес Игоря Бакая, экс-главы «Нафтогаза», многочисленны обвинения. Оппонент Ю.Луценко, пребывая в розыске по линии Интерпола, был лишен возможности адекватно ответить «общественному обвинителю». Сегодня «УК» представляет вниманию читателей текст обращения И.Бакая к гражданам Украины – без купюр.

«[...] людина народжується вільною;

але повсюди вона – у кайданах»

(Jean Jacques Rousseau,

The Social Contract and Discours. –

Book I, Chapter I (1). 1762)

ШАНОВНІ СПІВВІТЧИЗНИКИ!

Звертаюся до вас з метою надати публічності факту мого звернення до суду з позовом до держави Україна в особі Міністра внутрішніх справ України Луценка Юрія Віталійовича. Цим зверненням я маю намір започаткувати широку суспільну дискусію щодо проблеми, яка останнім часом набула масштабного характеру. Йдеться про порушення державним апаратом конституційної гарантії презумпції невинуватості для осіб, щодо яких порушено кримінальне переслідування.
Особливо підкреслюю, що мова йде виключно про порушення гарантованих Конституцією України прав і свобод громадян і жодною мірою не стосується підставності кримінального переслідування кожного конкретного громадянина та сутності обвинувачень, які йому пред’являються. Наголошую на цьому для охочих зайнятися риторикою, яка, судячи з усього, покликана замінити особисту безпорадність і позитивні показники в роботі.

Зусиллями того ж таки міністра внутрішніх справ Ю.Луценка загальновідомим став факт мого переїзду на постійне місце проживання до Російської Федерації.

Питання переїзду було вирішене ще в середині 2004 року. Як вільна у виборі місця проживання і наділена свободою пересування особа, я мав право так вчинити. Як людина відповідальна за своє і своєї родини майбутнє, я й досі переконаний, що вчинив правильно. Не вдаючись у подробиці, хочу наголосити: я заперечую політичний чинник мотивації зміни країни проживання, оскільки президентські перегони, за будь-якого розвитку подій, моїм Ватерлоо не стали б.

Через тривалий час після мого від’їзду до Росії в ЗМІ з’являється інформація, що проти мене розпочато кримінальне переслідування. Слів немає: вибрані паном міністром форма і спосіб спілкування хоч і не мали нічого спільного з вимогами кримінального процесуального права (й без того куцого в сенсі право захисту), але приємно вражали показною простотою і демократичністю. Переконаний: він не переймався такою «дрібничкою» як те, що його дилетантська або зумисна поведінка (а я схиляюсь до останнього) декому з тих, хто перебував в Україні, коштувала життя за вельми сумнівних обставин. Наразі невідомо, чи ці справи розкрито, але чому посадові особи – такі балакучі до того, як пролунали постріли, - так і не прозвітували перед суспільством? Чи можна влучити собі в голову двічі? Якщо ні – то чия безжальна рука допомогла це зробити? І чи розуміє пан міністр, що й на ньому лежить моральна відповідальність за смерть людини?

Аналізуючи власний приклад, маю в цьому глибокі сумніви. Луценко діє сталінськими методами: перш за все, людину слід облити брудом. От у ЗМІ й почали з’являтися матеріали (за авторства того ж Луценка та йому подібних «радєтєлєй»), які мали нав’язати суспільству образ Бакая-злодія. Чому злодій? Бо вкрав. І вкрав багато. Цупив усе, що погано лежало: гроші, землі, споруди. Або якщо не цупив, то організовував злочини. За версією правоохоронного міністра, у всіх злочинів є організатори і є виконавці. Так от, я, за його ж таки прилюдно і неодноразово висловленою на широкий загал версією, є організатором учиненого ЗЛОЧИНУ, факт скоєння якого не доведений не тільки судом, а й слідством, яке ще не закінчилося. І яке, між іншим, веде непідконтрольне, слава Богу, Луценкові відомство – Генеральна прокуратура України.

То чи не метою морального знищення мотивується поведінка міністра, який надзвичайно планомірно та в кращих єзуїтських традиціях розпочав цькування людини? Чи пан міністр сподівається на моє бажання поквитатися з життям через докори сумління від створеного ним образу? Адже сума нібито спричинених моїм (мною організованим) злочином збитків невпинно росте – з 300 мільйонів гривень вона перевалила вже за мільярд. Зростання стрімке – за два роки на мене можна буде сміливо «навісити» всі економічні негаразди, починаючи від монголо-татарської навали.

Головне - це вчасно підвести риску: може, для Бакая гроші й невеликі, але достатні, аби притягти його до відповідальності. Підсумок той самий – злодій. Спрацьовує залізно, як і будь-яка реклама: головне – це кількість звернень до потенційних споживачів інформації. Питання достовірності і доведеності переведено в розряд зайвих. Тому ніхто й не здивувався б, що психіка у злочинця квола і непевна… І якщо він витримав 300 мільйонів, то мільярд його доконав. Молодець міністр! От що значить убивча сила слова!

Але що цікаво: на чому ґрунтуються обвинувачення проти мене (в пресі, безперечно, бо офіційно мені обвинувачення висунуто не було)? На документах, які ніхто не бачив, не зіставляв з іншими. Отже, більшості громадян за відсутності документальних даних пропонується вірити на слово. Слово колишнього народного трибуна, який розвінчує колишнього «кучміста». І аргументацію наводить: акт перевірки КРУ, рішення суду, яким «Гліцинію» повернуто у власність України. Але ж у мене є копія акта перевірки КРУ, і там озвучені факти і суми не фігурують. Хто, навіть під шаленим тиском і за такі ж гроші, підпишеться під протилежним, коли існує копія первісного варіанта? А може, слід підняти документацію щодо продажу «Гліцинії», згоду на які давала Верховна Рада України, Президент України своїм розпорядженням, а правильність угоди з відчуження гарантоване висновком юридичного управління ДУС?

Коли бажання зацькувати людину затьмарює здоровий глузд, у хід іде інша аргументація: Бакая оголошують в міждержавний, а потім – у міжнародний розшук, оскільки ніхто не знає, де він перебуває. З екранів телевізорів і комп’ютерів стверджується: Бакай ховається за російським паспортом, але бравий міністр внутрішніх справ зробить усе, щоб завадити йому розпрощатися з громадянством українським. Тоді, мовляв, шансів залишитися непокараним (безумовно, справедливо) у Бакая просто не буде.

І що цікаво. Шановний Юрій Віталійович у своїх інтерв’ю заявляє, що достеменно знає місце мого проживання. Знає і не викриває мене перед Генеральною прокуратурою України, яка веде слідство у справі, порушеній (зі слів Луценка) безпосередньо проти мене. Іншими словами, приховує від слідства відому йому інформацію, тобто вчиняє злочин (хоч, оскільки це Луценко, то його діяння за визначенням кваліфікуватись як злочин не може – людина має такі заслуги в минулому, які обов’язково є індульгенцією на майбутнє. А справедливі сумніви в цьому щоразу наражаються на чиюсь злостиву філіппіку).

Нещодавно у такий спосіб відреагував керівник українського бюро Інтерполу, на широкий загал обізвавши мене «уголовніком» і заборонивши тлумачити закон. Мовляв, це дискредитує державу. Ще б пак, адже він як представник серйозної міжнародної організації не може дискредитувати свою країну вживанням блатної лексики та обливанням брудом людини, жодні звинувачення щодо якої наразі не доведено у встановленому законом порядку. Тому, безперечно, винен «уголовнік»: і тому що він такий, і тому що далеко, відповісти адекватно не зможе. Та це й не потрібно, оскільки суспільство для сприйняття цієї думки вже готове – „герої” пристарались.

Отже, розрахунок простий: настраханий неминучим затриманням Бакай сидітиме в Москві і «ховатиметься» за російським паспортом, а тим часом у Києві на шпальтах газет і на екранах телевізорів триватиме рішуча боротьба з ним. Кримінальні справи щодо не присутніх на теренах України осіб самі собою не „засипаються”, вони розслідуються. Одне тільки заважає - фігуранти в розшуку, тому двомісячний строк, як водиться, переривається з не залежних від слідства обставин. І переривається надовго, справа „зависає”… А це – готовий старт для нового розважального шоу одного чи кількох акторів.

Я досить довго спостерігав за випадами проти себе, зайнявши позицію невтручання й очікування. Я чекав закінчення безглуздої війни нервів, у якій інформація про «мої» кримінальні справи мала бути стократ гучнішою, ніж самі справи. Водночас я відмовився вести всі перемовини (у тому числі – з фінансовим складником) на предмет дієвої допомоги у розв’язанні моїх проблем. Платити я не буду - хто на це сподівається, нехай не розраховує. Я вибираю правовий шлях вирішення проблеми, яку я вважаю штучно створеною. Я не самовпевнений, але цілком певен в одному: порушення щодо однієї особи чи групи осіб не можна розцінювати як репресії, доки захист від таких порушень (з відновленням у порушеному праві) можна отримати через суд. Тому не за гроші, не шляхом тиску, а в справедливому суді я виборюватиму свою позицію, перетворюючи абстрактну конституційну формулу „держава відповідальна [...]” на відповідальність Держави перед конкретною людиною за протиправну діяльність і відверто хамську поведінку її посадової особи – керівника Міністерства внутрішніх справ України.

Попри створений мені імідж злочинця, я перш за все людина, на яку поширюються всі конституційні права і гарантії. Отже, я маю право на повагу до своєї гідності, а в рамках презумпції невинуватості можу сподіватися на неупередженість розпочатого проти мене кримінального переслідування та на фізичну і моральну недоторканність.

Будь-які дії всупереч гарантованим правам і свободам, навіть вчинені високопосадовцями, я розцінюю як недотримання державою, від імені якої такі посадовці виступають, своїх позитивних зобов’язань перед громадянином. Порушення моїх конституційних прав дають мені підстави для звернення до суду. Європейські стандарти захисту прав людини, наміри щодо забезпечення яких були задекларовані Президентом України 25 січня 2005 року на пленарному засіданні ПАРЄ у Страсбурзі, дають мені підстави сподіватися на справедливе вирішення моєї справи. До українського правосуддя я не звертаюся, щоб не бути звинуваченим у тиску на нього.

На розсуд суду я вношу питання кваліфікації вчинених стосовно мене діянь, якими є погрози словом та дією. Саме у такий спосіб я оцінюю поширення висловлювань про мою начебто злочинну діяльність – на тлі комедійного розмахування брелоком у вигляді наручників. Може, когось це потішило, але такі піруети у виконанні першої особи, нагадаю – правоохоронного, з точки зору потреб суспільства, а не екзекуторського (як це намагається втілити в життя пан Луценко), відомства, - стосувалися безпосередньо мене. Тому в цьому контексті мене заспокоїло зізнання міністра внутрішніх справ, що його „будь-які підрозділи” можуть діяти виключно на території України (у такий спосіб міністр реагував на питання щодо достовірності інформації стосовно можливості мого фізичного викрадення).
Нагадаю, такі заяви йшли від міністра – керівника органу держави, що державу уособлює та діє від її імені. Більше того, від силового міністра, відомство якого брало участь у кримінальному переслідуванні щодо мене – на тлі відверто вираженої упередженості свого керівника до мене.

Я сформулював свої вимоги до суду, які вважаю достатніми і переконливими для захисту свого порушеного права та відновлення мене в ньому. Якщо я помилився із способом захисту, нехай суд виправить мене у тому. Сподіваюся, що суд, керований Верховенством Права, не має права відмовити в доступі до правосуддя, коли мова йде про захист конституційного права – права на особисту фізичну і моральну недоторканність, яку держава гарантувала кожному громадянинові, стосовно якого здійснюється кримінальне переслідування, доки через суд не буде встановлено факт вчинення таким громадянином кримінально караного діяння.

На прикладі своєї справи я намагався привернути вашу увагу, шановне товариство, до проблеми, з якою стикається кожен, на кого з об’єктивних причин або з чиєїсь волі лягла тінь підозри. Останні події показали, що відсутність в Україні усталеної в демократичних суспільствах традиції зміни влади призводить до збільшення кола тих, кому держава в особі своїх чільників відмовляє в реалізації на конституційному рівні гарантованих їм прав.
Починаючи цю розмову, я хотів би привернути вашу увагу до порушеної проблеми. Водночас я просив би вас деперсоніфікувати її: вона стосується мене такою ж мірою, як і кожного. І коротка формула цієї проблеми є такою: або Україна підтверджує свою відданість принципам Верховенства Права на практиці, гарантуючи права і свободи громадянам – захищаючи ці права і свободи, або вона й надалі керується більшовицькими принципами революційної доцільності, нехтуючи цими правами і свободами (хочу нагадати, що невиконання гарантованого також не може бути кваліфіковано інакше, як нехтування).

Тому я просив би всіх - і тих, хто уособлює собою українську владу, і небайдужих представників громадськості - публічно висловитися з цього приводу. Я хотів би, щоб суддівський корпус, який як і всі громадяни України просякнутий всілякою брехнею, приймаючи рішення (яким би воно не було конкретно щодо мене), спирався на вашу підтримку і не боявся відповідної реакції з боку міністра Луценка та йому подібних. Їхня справа – підраховувати, скільки разів я назвав їхні прізвища в цьому листі.

Якщо ж я помиляюся в оцінюванні цієї особистості, яка видає себе за людину честі і поборника справедливості, таку мою помилку виправить суд. Якщо ні – то справою честі міністра має бути його відставка з посади.