...Знаю? Можемо? Не вірю!

Стрімко наближається перша річниця Майдану, тож саме час поговорити про деякі підсумки... В мене на роботі досі висить неслабо розтиражований свого часу плакат, де екс-кандидат у Президенти дусить в обіймах маленького хлопчика зі словами „Вірю Знаю Можемо”. Рік тому це гасло відігравало одну з ключових ролей у „помаранчевому” агітпропі, тож нині саме час співвіднести його з реаліями президентства В. Ющенка.

Найменше критичних зауваг можна висловити до першої тези гасла. Згідно з чинною Конституцією, кожний громадянин України має право вірити в Ісуса, Магомета, Єгову, пророчий дар Нострадамуса, непідкупність вітчизняної Феміди чи навіть, подібно до Віктора Андрійовича, сформулювати для себе таке дивне кредо, як „Вірю в кожного з нас” (це як?). Частково варто погодитися й з кінцевою тезою передвиборного месиджу – „Можемо”... принаймні в певних сенсах цього слова (про інші його сенси – трохи згодом). Натомість, збагачені майже річним досвідом правління нового режиму, мусимо якнайкритичніше поставитися до тези центральної – „Знаю”.

Що достеменно знав нині чинний Президент на момент свого висування в кандидати?.. Не мавши змоги розпитати про це його колишніх шкільних та інститутських наставників, у пошуках відповіді мусимо керуватися лише загальновідомими фактами з біографії глави держави. По-перше, як успішний екс-керівник Нацбанку, Віктор Андрійович незле знає закони функціонування грошових потоків. По-друге, як популярний та ефективний екс-прем’єр, мусить знати способи наведення ладу в державних фінансах (найбільшими досягненнями прем’єра Ющенка було зменшення державних боргів та упорядкування соціальних виплат). Зрештою, в ході драматичних змагань за президентську булаву лідер „НУ” виявив непогане знання законів коаліційних ігор та психології своїх земляків – як можних, так само й посполитих... Сукупний обсяг знань є відтак чималим, однак чи достатнім для Президента країни? Далебі, аж ніяк.

Стоячи перед революційним Майданом, кандидат у Президенти В. Ющенко бачив перед собою могутню націю з високим рівнем громадянської свідомості. Однак тільки-но ця нація повернулася до трудових буднів, як звідусіль (а найбільше – з „найреволюційніших” регіонів!) потоком ринули нові повідомлення про звичні неподобства – корупцію, кумівство, зловживання, самоправство чиновників, безправ’я посполитих тощо. Й ні сам Президент, ні його велемудрі помічники та консультанти не мають уявлення про те, як трансформувати енергію того могутнього громадянського спалаху, що здивував цілий світ у ефективні структури громадянського суспільства, чинного на щодень. Такого, де ремонт дахівки гуртожитку не потребує втручання президентської канцелярії, рівно як і хабарів, сліз, приниження людської гідності...

Ба більше, пан Президент вочевидь не знає, як зберегти єдність цієї нації. Адже демонам розколу, котрі загрозливо проявили себе в дні „помаранчевої” революції, не було протиставлено жодної послідовної політики зміцнення національної єдності. Попри очевидні свідоцтва живучості та дієспоможності цих демонів (узяти хоча б жовтневі події на Хрещатику), влада далі робить вигляд, що то була мара, яка щезла остаточно й безповоротно.

Пан Президент не знає, як вести свою країну в Європу всупереч активному чи пасивному спротивові більшості її мешканців. На „верхах” владної вертикалі панує переконаність у тому, що євроінтеграція – справа кількох високопосадовців, які отримують „правильні” вказівки від глави держави. Ну хіба ще незговірливий комуняцько-регіонівський парламент треба трішки „дотиснути”... Владні „інтегратори” не бажають мастити собі голови питаннями про правовий нігілізм українців, антипідприємницький терор, атмосферу крутійства й непевності, яка чекає тут на іноземних та вітчизняних інвесторів та інші подібні „дрібниці”.

Пов’язаним із попереднім є питання послаблення залежності України від північної сусідки. Підозрюю, що жоден з українців не має нині цілісного уявлення про всю глибину та всі чинники такої залежності... Але твердо знаю, що ніякі фахівці з цього питання ніколи не залучалися до розробки реальних планів вивільнення нації з московського ярма. Бо планів таких попросту не існує – є лише поодинокі кроки, безсистемні й непослідовні, часом просто нетактовні по відношенню до росіян, що таким „комариним укусам” Москва протиставляє чітку й послідовну політику затягання зашморгу.

Віктор Андрійович не володіє й багатьма іншими корисними для лідера країни знаннями. Про те, приміром, як розбудовувати провладну партію, не мавпуючи методів партійного будівництва, „запатентованих” В. Леніним та В. Медведчуком... Про способи неруйнівного реформування ДАІ... Про перспективи примирення ветеранів ВВВ та ОУН-УПА... Найгіршим, утім, є те, що „народний президент” не відчуває потреби шукати грунтовні відповіді на подібні питання. Тому адресовані львівській громаді слова про те, що „всі ми знаємо, як будувати Україну...” (?!) звучать поминальним подзвоном за „помаранчевими” надіями: хто не шукає – той не знайде ніколи.

На тлі цього широкопланового незнання переходимо до питання про „Можемо”... Позитивна відповідь на нього передбачає наявність кадрів, команди – а це, на загальну думку аналітиків, є найслабшим місцем у політиці чинної влади. Доводиться визнати, що нашим, прости Господи, „елітаріям” притаманні майже тотальний брак антикорупційного та антикланового імунітету й невитравне ставлення до владної посади, як цінної здобичі, яку конче треба використати „на всі сто” – однаково, потрапив ти на цю посаду волею революційного народу чи внаслідок „підкилимних” домовленостей у „верхах”. „Помаранчеві” спромоглися додати до цих усталених традицій українського владного Олімпу хіба що порядну дозу непрофесіоналізму.

Ігноруванням психологічного фактора грішили всі українські режими від початків незалежності. На нині чинний покладалися особливо великі сподівання, тож і ціна зневіри буде особливо високою. Тріумфальне зростання рейтингу „регіонів” виразно окреслює політичні перспективи, тісно пов’язані з євразійським вектором. Суто негативне сприйняття останнього патріотам, можливо, доведеться переглянути – адже для взаємно розсвареного, враженого тотальними зневірою та цинізмом суспільства авторитарна диктатура є ефективнішою, ніж демократія. А в схибленій на демократії Європі диктатори просто змушені триматися один одного...

Припускаю, що в безкомпромісному змаганні за владу вчорашня опозиція могла недооцінити складності проблем, які постануть перед нею у повноті відповідальності за націю та державу. Але тим нагальнішим мало би бути її звертання до фахівців, інтелектуальної еліти країни в пошуках відповідей на посталі питання. На жаль, серйозних спроб нав’язати змістовну дискусію ми так само не побачили, як і зваженої політики. Тож „помаранчевим” владоможцям я би радив попросту не виходити на ювілейний Майдан. Хай там краще зберуться самі ветерани революції, для яких це свято є цілком заслуженим.

Володимир Вітковський, "ВГОЛОС"