Сергій Жадан: «Я просто пишу одну велику книгу протягом усього життя»

Роман письменника й перекладача Сергія Жадана "Ворошиловград" наприкінці 2014 року здобув премію "Книга десятиліття ВВС". Його тексти, перекладені німецькою, шведською, італійською, угорською, польською, сербською, хорватською, литовською, вірменською мовами, отримували відзнаки й премії українських та міжнародних конкурсів, форумів у Відні, Варшаві, Берліні. Та попри це, Жадан існує поза лаврами і трофеями. Коли мова заходить про свободу як його життєвий принцип – посміхається і каже, що це занадто голосно сказано. Читає вірші, любить Харків і пише людям про них самих. Захистив дисертацію за творчістю поета-футуриста Михайля Семенка і зіграв його у стрічці "Поводир". Один із організаторів харківського Євромайдану, нині Сергій Жадан все частіше повертається на Схід України.

Про поїздки "до своїх", поетизацію Донбасу та зміни у житті "міста з характером" – Харкова Сергій Жадан розповість у програмі "Чоловічий клуб" цієї суботи, 28 березня, о 17:35. А коли чекати екранізації "Ворошиловграду", де і як презентуватимуть нову збірку "Життя Марії" та чому вірші повинні звучати – читайте в інтерв’ю.

Чи пам’ятаєте Ви свій перший текст?
Найперший? Так, пам’ятаю – це були вірші, написані в четвертому чи третьому, здається, класі. Навіть не вірші, а поетичний цикл, присвячений моєму однокласнику. Напам’ять не зачитаю, але пригадую, що ці твори потрапили до рук моєї класної керівниці, і вона доволі мудро вчинила, сказавши: "Пиши далі". Тобто вона коректно до цього поставилася і не травмувала мою дитячу психіку суворою критикою.

Чи є теми, які для Вас – табу?
Все створюється дуже ситуативно, себто якихось засадничих тем-табу немає, але щоразу ти думаєш, про що варто сказати, а про що краще промовчати. Кожного разу це можуть бути різні обставини. Іноді не хочеться нашкодити людині, тому оминаєш її історію, іноді якась ситуація – дуже дражлива, її теж оминеш. По-різному буває.

Часто сперечаються про те, у чому Сергій Жадан реалізувався краще: у поезії чи прозі. Ви для себе даєте відповідь на це питання?
Для мене це не так важливо, я просто пишу одну велику книгу протягом цілого життя.

Ви берете участь у різних проектах і часто озвучуєте свої тексти. Є розрізнення: ці для виступів із гуртом "Собаки в Космосі", інші – у збірку?
Безперечно, вони трошки різняться. Для музичних проектів тексти часто пишуться спеціально, вони інакші структурно, передбачається, що вони будуть виконуватися вголос зі сцени. Текст пісні має бути більш доступним. Я не говорю – примітивнішим, все-таки більш легким, простішим, бо це має проспівуватися. Навіть фонетично він має бути трохи іншим.

Що нового дає текстові його озвучення?
Озвучення дає можливість змінити, розширити аудиторію, тому що пісня зазвичай все-таки має більше шансів бути почутою широким колом слухачів, ніж текст. Поезія за означенням – більш граматичний жанр. Я загалом дуже люблю слухати поетів. І люблю, коли вірші звучать уголос, не обов’язково у співі, а навіть коли їх просто читають. Мені здається, поезія взагалі має звучати, бо на папері – це добре і це звично, але є ще магія голосу. Коли вона з’являється, ти багато речей відчуваєш зовсім інакше. Часто поезія, яка прочитується вголос, насправді звучить по-новому. Ти сам помічаєш якісь речі, яких не помічав, читаючи з паперу.
 
Чи уявляєте Ви свого читача, пишучи тексти?
Мені здається, що писати і думати при цьому про того, хто буде читати – це не найкраща ідея. Все-таки ти пишеш не тому, що хтось цього чекає чи ти хочеш це для когось написати, а тому що ти маєш це зробити. Просто є якась внутрішня потреба у цьому. Пишеш для себе, а публікуєш уже для когось іншого. Мені здається, це – найкраща схема.

На фестивалі Docudays UA презентували фільм "Вальс Алчевськ" з історією однієї з Ваших подорожей на Схід у рамках проекту "Розділові". Про що у Вас питають люди, які приходять на такі заходи?
Люди питають, коли закінчиться війна. Це найпопулярніше запитання, бо всі хочуть, щоб вона якомога раніше закінчилася. А потім уже інші питання. Питають про те, як до Донбасу ставиться решта українців, що відбувається в головах наших можновладців. Багато запитань. В основному – про політику, до речі, навіть на поетичних вечорах.

Що Ви для себе берете від цих зустрічей?
Я отримую дуже багато енергії. Коли спілкуєшся з людьми, які там живуть, ти ділишся, перш за все, своєю енергією, і від них теж береш не менше. Можливо, навіть більше. Мені здається, це дуже важливо сьогодні – підтримувати один одного, далі триматися разом, далі говорити один з одним. Одна з причин виникнення проблем, які ніяк не завершаться, в тому, що не було бажання говорити. А головне – не було бажання слухати. Кожен кричав, але далеко не кожен готовий був вислухати свого опонента. Я говорю про обидві сторони конфлікту.

Яким одним словом можна було б охарактеризувати нинішній час в Україні?
Страшний час. Дуже страшний, печальний, драматичний. Щоденно гинуть люди, а це – найжахливіше, що може бути. Війна в принципі – це дуже брудна, кривава і цинічна справа. А у нас вона триває уже фактично рік.

Спектаклі за Вашими текстами грають у театрі, "Гімн демократичної молоді", наприклад, ставить Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка. А про екранізацію творів задумувалися?
Ми з моїм колегою, режисером Ярославом Лодигіним уже другий чи навіть третій рік готуємо екранізацію роману "Ворошиловград". А коли почнемо реалізовувати цей проект – сказати важко, бо ми шукаємо якийсь оптимальний формат, у якому втілити цю ідею: чи це має бути серіал, чи художній фільм, якими будуть його тривалість і вигляд. Одним словом, ми думаємо, не поспішаємо. У нас є два різних варіанти сценарію, цілком можливо, що буде і третій. Ми ще не працюємо безпосередньо над втіленням – поки тривають підготовчі моменти. Кіно – така штука, яка вимагає багато зусиль і багато часу, особливо враховуючи той стан, у якому зараз перебуває український кінематограф. Дуже важливо не поспішати і не робити якихось неякісних речей.

Ваші тексти і загалом діяльність відзначені багатьма нагородами. Згодні з тим, що вони ніяк не змінюють Вашого підходу до творчості?
Не змінюють. До стипендій, премій і якихось таких нагород треба ставитися доволі іронічно. Якщо ти до цього ставишся серйозно – це свідчить, мабуть, про те, що у тебе якісь проблеми із самооцінкою.

Які тексти увійдуть до Вашої нової збірки "Життя Марії"?
"Життя Марії" – це книга віршів та перекладів. У ній – 60 моїх поезій, а також 20 перекладів Чеслава Мілоша, написаних поетом у 1943 – 1945 роках, дуже актуальних зараз. Мої вірші писалися десь протягом останнього року-півтора – це нові тексти. Я їх десь приблизно так у хронологічному порядку і розмістив, це такий собі щоденник за останній час.

Багато нових віршів Ви викладали у мережу. Що нового читач знайде у книжці?
Якщо стежите за віршами в мережі, то, мабуть, нічого. Бо все, що я пишу, викладаю в інтернет, і потім це з’являється в книзі. Я нічого не приховую. Мені здається, сьогодні такий формат, коли соціальні мережі не так заважають книгорозповсюдженню, як допомагають. Людина, яка прочитає текст десь в інтернеті, і він їй сподобається, потім піде і знайде книжку. Я якраз дуже легко ставлюся до питань копірайту, піратства. Мені здається, якщо між письменником та читачем нормальні довірливі стосунки, то інтернет скоріше буде допомогою, засобом промоції, а не способом стримування розповсюдження книжки.

Де презентуватимете книгу?
Ми з видавцем їздитимемо фактично по всій Україні – заплановано 33 міста. До речі, на Луганщину збираємося. Хочемо поїхати також у ті міста, в яких ще не виступали – у маленькі райцентри уздовж українсько-російського кордону.

Практично в кожному місті у Вас запланована зустріч зі студентами. Чому обрали саме таку аудиторію?
Це найбільш вдячна аудиторія, це аудиторія, з якою цікаво говорити, цікаво мати справу – вона відкрита, жива. Студенти, я думаю, за якихось років 10 будуть визначати настрої і тенденції у суспільстві. Дуже важливо мати з цими людьми контакт.

Прес-служба Національної телекомпанії України