• Головна / Main Page
  • СТРІЧКА НОВИН / Newsline
  • АРХІВ / ARCHIVE
  • RSS feed
  • Правова держава як першопоштовх демократії

    Опубликовано: 2014-10-06 08:02:27

    У Києві за сприяння чеської  «Асоціації з міжнародних питань» (АМО), котра допомагає українцям встановлювати ефективну систему контролю та оцінки якості вищої освіти, побувала відомий науковець, експерт із питань державотворення та боротьби з корупцією, зав. кафедрою політології факультету міжнародних відносин Вищої школи економіки в Празі Владіміра ДВОРЖАКОВА. Безпосередньою причиною запрошення спеціаліста такого рангу стало проведення в Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова семінару, присвяченого додержанню вимог до ліцензування, атестації та акредитації вищих, професійно-технічних навчальних закладів і закладів післядипломної освіти, підприємств, установ та організацій. Голова Акредитаційної комісії (АК) Чеської Республіки люб’язно поділилася досвідом з вузівськими професорами та працівниками Міносвіти. Тим паче, що практика ця показна – чеська АК працює з 1990 року!

    На цю та інші теми у рамках проекту «Україна плбюс» із чеською гостею Київський прес-клуб спілкувався перед її поверненням на батьківщину.

    «Мені було приємно дізнатися, що у вас чимало людей, які дійсно зацікавлені у подоланні корупції у вищій школі – і не тільки. Знаю, що з прийняттям нового Закону про вищу освіту поняття акредитації українських вишів загострило до максимуму старі й нові проблеми.

    У Празі на семінарі за участю кількох десятків представників вишів та міністерства освіти ЧР недавно було оприлюднено нові документи, що стосуються цих процесів. Ми розмовляли про оптимальну структуру акредитаційної комісії, стандарти її діяльності, перспективи вступу нових членів до Європейської асоціації із забезпечення якості вищої освіти (ENQA). Дискусія тоді вийшла доволі гострою. Списи ламалися довкола головного – незалежності АК. Передовсім це незалежність від політичних сил. Якщо комісія не дає «добро», політики нічого в нас не спроможні вдіяти! Як і Міносвіти – не може бути такого, щоб за незгоди АК який-небудь виш отримав акредитацію. По-друге, акредитаційні комісії незалежні і від самих вишів. До АК входять професори, члени академії наук тощо, але всі вони працюють без «квотного принципу», лобіюючи інтереси суспільства, а не своїх вишів.

    Якщо намагатися аналізувати чеський досвід, мушу згадати і про серйозні конфлікти з політиками, у т. ч. з міністром освіти, які ми пережили. Члени АК виявили кілька вишів, де порушувався закон, незаконно присвоювалися звання тим-таки політикам, котрі співпрацювали з бізнесом.  Узагалі досвід діяльності АК багатий на казуси. Проблеми існували до 1998 року, коли вже були приватні виші. Але найбільше мороки ми мали із одним державним вузом – на його правничому факультеті ми виявили контакти вчених із політиками та бізнесом…

    Вважаю, українцям не варто винаходити велосипеда, а досить застосовувувати існуючий досвід. У вас проблеми, які ми вже подолали. Теж, напевно, маєте «турбопрофесорів», котрі працюють у кількох вишах, а де факто – у жодному? Так само, очевидно, актуальними і у вас є питання якості вищої освіти, публікацій, можливості отримання грантів для наукових досліджень тощо.

    Мабуть, найбільшою проблемою для вас буде намір Акредитаційної комісії України стати членом згаданої вище Європейської асоціації із забезпечення якості вищої освіти, подолання нелегкого процесу входження. Нелегкий процес цей, бо незалежність передбачає головно самостійність фінансову. Ми теж не одразу підняли цей показник, тому лише 3 роки тому стали членами ENQA. Незабаром будемо проходити реакредитацію (переатестацію).

    Фінансова незалежність – головний критерій, однак не бракує і цілого ряду інших поважних європейських стандартів: якість, контроль, форма акредитації тощо. Вкрай важливою для багатьох вузів є наявність власної системи якості, яка не повинна рішуче відрізнятися від європейських канонів у цій сфері. Ну, звичайно, діяльність АК має бути і цілком прозорою, всі схвалювані нею рішення повинні викладатися в Інтернет.

    Якість вищої школи – мій основний, але не єдиний «коник». Як політолог я також жваво цікавлюся трансформаціями у такій зовні абстрактній сфері, яка політична культура. Ми не надто любимо ці 2 слова через складність пояснити їх зміст простими ловами. Маю цілком прикладне тлумачення. На мій погляд, ступінь суспільної політичної культури визначається тим, як народ сприймає державу, її політику. Причому, це не зводиться до преференцій щодо «лівих» чи «правих» – справжня повноцінна політична культура за своєю природою завжди демократична. Така культура дотримується певних правил, передовсім відповідальності. Будемо відверті – такого ще не так багато у постсоціалістичному таборі.

    Скажу більше – не все гаразд із такою «ідеальною» політичною культурою і в Чеській Республіці. Правила? Гаразд, але якщо вони не приведуть нас до очікуваних результатів – ми їх мінятимемо! Так у нас все ще намагаються чинити. Але ж таке ставлення до правил і норм не є ознакою демократії, згодні? Це наразі ще не в нас і, тим паче, не у вас – правил не змінюють! Другий момент – відповідальність як обов’язок. Але ще і як самоконтроль, звітність про те, як саме зроблено той чи інший рух. Ця демократична норма дуже непопулярна, це правда. Третім важливим чинником політичної культури є побудова правової держави. Це не націоналізм, як дехто поспішає звинуватити, а зміцнення державних інститутів до оптимального рівня. При цьому такими ж оптимальними, тобто достатніми, мають бути й контрольні механізми – прокуратура тощо, – при цьому незалежні від політики і бізнесу! Якщо на це є причини, мають бути контроль і критика не лише міністерства освіти чи парламенту, а й президента. Таке нормально. Це не проти держави – це для неї, їй на користь!

    Тому я переконана, що посткомуністичні країни держав насправді не будували. Перелічені мною інститути там не працюють або ж працюють за вказівками влади. Ліберально-демократична держава є такою, що має автономію від груп/мафій при владі та олігархів. Вихід – лише в наявності професійного державного апарату, якому політики не зможуть вказувати, як чинити. Кесарю – кесареве: політик має продукувати виключно політичні рішення. Скаже він, приміром, що вишам слід доплатити – молодець, а от як це вирішувати і кому, приміром, видавати акредитацію – справа апарату. Якщо змальованої мною вище незалежності не буде, уся допомога із зовні буде втрачена.

    Ми це знаємо, бо пережили. Євроунія вимагала від нас «інсталяції» такого професійного апарату, і 2002-го ми прийняли відповідний закон. Але чомусь вирішили, що із його запровадженням ще можна зачекати. Минуло 10 літ, і дискусія про цей закон знову відродилася. Але мені чомусь здається, що час втрачено, і хорошого закону щодо професіоналізації, деполітизації держапарату не буде… Кошти могла б виділити освітянам держава, але їх немає – олігархи приватизували.

    Повторюся: побудова держави вкрай важлива. Ця мета не є популярною, згодна. Якщо на мітингу голосно зажадати затвердження професійного держапарату, тебе затюкають. Але ж без нього нічого фактично не працюватиме! Протидіяти корупції – і для вас ця тема болюча, еге ж? – без професійного держапарату теж неможливо. Можна цей процес імітувати, але без механізмів контролю він не йтиме, і корупція почуватиметься комфортно. Це вона наразі й робить. (Котрогось із політиків ще можна уявити некорумпованим, але радше як виняток…)

    У вас я вперше. Інформацією володіла, навіть мову вивчала два семестри. Тішуся з візиту, з нагоди поспілкуватися із колегами-професорами, політологами. Виявляється, ми маємо однакові інтереси і ваші вчені знають існуючі проблеми. Тому ми вже обговорили можливості співпраці. Я пообіцяла надіслати свої статті на тему консолідації народу й розвитку демократії з огляду рівня обізнаності українських колег. Користь буде – залишилося почекати…

    Знаю: Україна знову на перехресті, до цього вже побувавши на кількох інших. Основний діагноз для вас у мене такий: будівництва держави не відчувається. В органах центральної влади нема чіткого представлення усіх регіонів країни, і ця проблема задавнена. Прикладів, одначе, не бракує і в нас: Чехія має схожу ситуацію із німецькою меншістю, лиш суто символічно представленою у владі. Що ж, 20 років – справді надто короткий період для їх суттєвого представництва.

    Інша проблема – дуже низький рівень довіри до державних установ, політиків. На сьогодні ваша країна відчутно поділена.  Одна ж із теорій говорить, що демократія може бути побудована лише в країні, де її визнають усі. Якщо конфлікт виникає через існування держави, дуже важко говорити про розбудову демократії. Україна мусить допустити існування і прийняти плюралізм, щоб адаптувати його, при цьому не розваливши державу. 

    Попри поширену думку щодо мого замилування саме Східною Європою, ще в далеких 80-х рр. минулого століття я почала цікавитися новітньою історією Латинської Америки. Загальний спогад – вдала трансформація суспільства шляхом демократичних перетворень. А по 1989-му, після революцій у Центральній Європі, мене привабив цей регіон і Східна Європа, бо я вже знала теорію транзицій до демократії. Бачила там перші результати цих транзицій – у тому числі в Україні. Серед іншого, досліджувала правлячі режими. Говорячи про демократичні та гібридні режими в деяких державах, маю на увазі те, що не всі ці процеси завершено, можливі нові зміни.

    Узагалі ж демократію неможливо встановити за один рік. Часто для цього мало й десяти літ. Починати доведеться із «першопоштовху» – побудови правової держави.

    Тоді – можливо! – щось змінюватиметься».

    Розмовляв І. Валич

    e-news.com.ua

    Внимание!!! При перепечатке авторских материалов с E-NEWS.COM.UA активная ссылка (не закрытая в теги noindex или nofollow, а именно открытая!!!) на портал "Деловые новости E-NEWS.COM.UA" обязательна.



    При использовании материалов сайта в печатном или электронном виде активная ссылка на www.e-news.com.ua обязательна.