Пенсійна реформа: 100 питань без відповідей

Пенсійне забезпечення – одне із ключових питань в житті кожного українця. Рано чи пізно ми всі задумуємось про власну пенсію, про те, якою вона буде і чи матимемо ми кошти в достатній мірі, щоб відчути себе, як мінімум – незалежними на схилі років, як максимум − на омріяному, заслуженому відпочинку.

Практично реформа пенсійного забезпечення в нашій державі почалась ще у далекому 2003 році, коли Верховною Радою України було прийнято два основні закони «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» і «Про недержавне пенсійне страхування», за якими в нашій країні передбачалось запровадження трирівневої пенсійної системи: солідарної (перший рівень), обов’язкової накопичувальної (другий рівень) і недержавного пенсійного забезпечення (третій рівень).

Сьогодні українці активно користуються лише однією, перевіреною часом, солідарною пенсійною системою, відповідно до якої розмір наших пенсій залежить від страхового стажу та розміру заробітної плати, з якої сплачувалися страхові внески. Зараз в Україні нараховується близько 14 млн. осіб, які сплачують внески до Пенсійного фонду і 13,5 млн. тих, хто з цього фонду отримує пенсії. Загалом, солідарна система виявилась непоганою, однак в умовах, коли кількість працюючого населення хронічно зменшується, а кількість пенсіонерів зростає, така система стає  малоефективною. Відповідно трансформації в площині пенсійного забезпечення потрібні, однак робити їх варто не поспішаючи та виважено.

Проблеми «з накопиченням»

Питання пенсійної реформи в Україні обговорюють вже майже 15 років, однак досі втілити його в життя не вдалося нікому. Жоден із урядів, які були в Україні, починаючи із 2000-х років, не зробив нічого для того, щоб зменшити, приміром, фінансовий дефіцит Пенсійного фонду, боргова яма якого з року в рік лише збільшувалась, і у 2015 році сягнула колосальної цифри − 90 мільярдів гривень. Сьогодні Пенсійний фонд нагадує бездонну прірву, яка «з’їдає» все, включаючи і нові податки із пенсій, і скорочення виплат пенсіонерам, і скасування спецпенсій…

Зрозуміло, що так далі тривати не може, і перехід на накопичувальну систему загальнообов’язкового пенсійного страхування – чи не єдиний спосіб щось змінити в такій ситуації. Однак слід пам’ятати, що українці добре засвоїли уроки «ощадних книжок» і всіляких «ммм-ів», тому довіра до державних установ, в кращому випадку, сьогодні дуже низька, а подекуди – взагалі і надовго відсутня.

Згідно із накопичувальною системою, її учасниками мали б стати не всі працюючі українці, а лише ті, хто ще не досяг 35 років. Від їхніх внесків у солідарну систему частина (а саме 2%) має спрямовуватися в систему накопичувальну. Планується, що генеруватиме ці кошти спеціально для цього створений накопичувальний Пенсійний фонд. Ось тут і виникає запитання щодо доцільності створення в умовах тотальної економії ще одного бюрократичного органу.

«Державний накопичувальний фонд діє лише в декількох країнах світу: Казахстані, Росії, Сінгапурі та Болівії. Жодна європейська країна не створювала такого монополіста в сфері пенсійного забезпечення, — пояснила виданню «Дзеркало тижня» Маріанна Онуфрик, аналітик Інституту суспільних досліджень, менеджер групи «Пенсійна реформа» РПР. — Серед недоліків такої окремої державної установи можна назвати: збільшення видатків державного бюджету на адміністрування накопичувальної системи і відсутність альтернатив для клієнтів фонду, що бажають здійснювати власну інвестиційну політику (очевидно, що більшість накопичень вкладатимуться в державні цінні папери), створення чергових нерівних умов для учасників накопичувального рівня».

Стрибок у невідоме

На фоні загальних негативних суспільних явищ в країні, бажання нашого уряду стрімголов таки провести пенсійну реформу, м’яко кажучи, викликає здивування. Нещодавно у площині реформаторських інновацій додалась ще одна – уряд все ж подав на розгляд до парламенту законопроекти про запровадження накопичувальної системи загальнообов’язкового пенсійного страхування. Здавалось би: ініціатива дуже потрібна і схвальна, якби не декілька але.

Дуже прикро було усвідомлювати, що думкою суспільства продовжують нехтувати. Приміром, у пояснювальній записці до проекту закону №2767 від 30.04. 2015 року йшлося про те, що «проект не потребує проведення консультацій із громадськістю». Тобто українців вирішили не питати, чи доцільно нам переходити на таку пенсійну систему саме зараз, підтверджуючи той факт, що долі мільйонів теперішніх та майбутніх пенсіонерів, які б мали вирішуватися цим законом, нікого не хвилюють вже апріорі.

Велике занепокоєння викликає також і відсутність конструктивного обґрунтування самої потреби у запровадженні накопичувальної системи, а також і той факт, що в Україні не проведено системних наукових досліджень на цю тему. Останнє було зроблено у далекому 2006 році  Інститутом економіки і прогнозування НАНУ, однак тоді економіка держави була геть іншою. Накопичувальну пенсійну систему пропонують запроваджувати одночасно, на всій території України, однак варто було б спочатку провести експеримент хоча б на рівні однієї області.

 Не лякає реформаторів і не особливо успішний досвід сусідніх країн. Відомо, що накопичувальна система існує та формується лише за рахунок відволікання частини внесків від солідарної системи. Це так звані «довгі гроші», які роками потрібно буде компенсовувати, заміщаючи втрати для тієї ж солідарної системи. Звідки візьмуть кошти на таку компенсацію  – не говорить ніхто.

Крім того не встановлено у законопроекті і обмеження адміністративних витрат. У Польщі, наприклад, перехід на другий рівень пенсійного забезпечення звівся до надзвичайно високих адміністративних витрат, вилучення коштів з накопичувальної системи і їх передачу назад у солідарну систему.

У 2010 році в Угорщині накопичувальна пенсійна система взагалі припинила своє існування. Згідно із висновками фахівців Програми розвитку фінансового сектору, причиною її ліквідації став дуже високий рівень довгострокових витрат угорської пенсійної системи. В Аргентині за 14 років існування накопичувальної системи чверть коштів від загальної суми внесків теж пішла на адміністративні витрати, при тому середня ставка інвестиційного доходу з урахуванням цих адміністративних видатків часто мала від’ємне значення.

Найбільш успішним прикладом сьогодні залишається Чехія, однак уряд країни, зрозумівши помилки інших держав, вирішив збільшити відсоток обов’язкових відрахувань, компенсуючи таким чином нестачу коштів. Для нашої держави збільшення розміру внеску загнало б залишок легальних роботодавців остаточно в «тінь», спричиняючи ще більший дефіцит Пенсійного фонду.

Крім того, за експертними оцінками, інвестування коштів накопичувальної пенсійної системи буде ефективним лише тоді, якщо дохід від цього інвестування перевищуватиме рівень інфляції за рік щонайменше на 2%. До речі, річна інфляція у 2015 році в Україні сягнула 60 %!

В той же час, у пояснювальній записці до проекту йдеться про те, що кошти накопичувального фонду вкладатимуться в економіку нашої держави, яка по-суті сьогодні не працює взагалі. Тому в умовах економічної кризи саме питання ефективності розміщення та використання коштів на накопичувальних рахунках залишається десь на рівні блефу. Спочатку потрібно щонайменше «запустити» українську економіку. Також держав не передбачила певні гарантії  в разі втрати коштів накопичувальної пенсійної системи. На сьогодні не представлено чіткого розуміння хто і як буде компенсовувати людям кошти, в разі якщо така система зазнає краху. Тож, як бачимо, сам механізм захисту коштів відсутній, тоді як людей мотивувати вкладати кошти – не зрозуміло. Тай ризики неповернення своїх «кровно» зароблених колосальні.

Так чи інакше більшість експертів сходяться на думці, що в нинішньому вигляді перехід на другий рівень пенсійної системи (накопичувальну систему) є малореалістичним, пропоновані урядом законопроекти потребують реального доопрацювання та переосмислення. Тому, швидше за все, принаймні до кінця цього року, очікувати змін у пенсійній системі нам з вами не доведеться.

У підсумку зауважимо, що проводити реформи пенсійного забезпечення звісно потрібно, однак при тотальній відсутності довіри до керівництва країни і, зважаючи на сумний досвід втрати всіх накопичень на ощадних книжках, питання переходу на другий рівень пенсійного забезпечення потребує ще багато часу, принаймні стільки, щоб люди самі готові були довірити свої кошти державі десь на 30-40 років, а потім ще й могли їх успішно отримати назад …

Голова Партії пенсіонерів України Кукуріка Микола Миколайович