Вечір пам’яті український героїв як показник українських проблем

28 листопада 2015 р. в Музеї  Миколи Лисенка відбувся вечір  пам’яті членів ОУН Василя  Кіндрацького та Андрія Юрги-“Давида”, які загинули в зоні АТО. Вшанували їх рідні та друзі, бойові побратими, серед них і поет Борис Гуменюк. Були голова ОУН Богдан Червак, кобзар Тарас Силенко, письменники Віталій Капранов, Василь Трубай, Алла Диба, директор Музею Лесі Українки Ірина Щукіна, актор Олександр Ігнатуша, журналістка Леся Самійленко… Вела вечір Людмила Чичук. Співав Камерний дівочий хор КССМШ ім. Миколи Лисенка (диригент Юлія Пучко-Колєснік). Актори Оксана Ковч та Олександр Ігнатуша читали фронтові поезії Бориса Гуменюка, зокрема і вірш, присвячений Василеві Кіндрацькому.

На жаль, були і ложки дьогтю. Так солістка Житомирської філармонії Олена Талько несподівано для мене заспівала романси Петра Чайковського російською мовою. Це було так недоречно! Василь Кіндрацький і Василь Юрга, хлопці з Галичини, захищали на Донбасі своє право жити в Українській державі, а не в другій російській, яку дехто хотів би збудувати на українських землях. Та й тематично ці романси ніяк не підходили до вшанування борців за волю України. Звичайно, я такого слухати не міг і демонстративно вийшов у хол. Але тут мене чекало ще одне розчарування. Виявляється, всі експонати Музею Миколи Лисенка дублювалися мовою окупантів, мовою Леніна і Путіна. Ще більше я здивувався, коли побачив цитати Леніна – і російською, і українською. Звичайно, Ленін не про геній Лисенка писав. Біля портрета українського композитора муляла око ленінська “глибокомудра” цитата про те, що 1861 року в Росії кріпосницький лад змінився на капіталістичний. Якесь безглуздя! До чого це?! Та ще й у центрі експозиції?! Та ще на 25 році незалежності!

І всі цитати Миколи Лисенка продубльовано окупаційною мовою!

Я тихенько обурювався собі під ніс (щоб не зірвати вечір пам’яті). Тут до мене підскочила незнайома жіночка і почала нервово нав’язувати дискусію.

– Ви нам гроші дайте, тоді ми поміняємо експозицію! – ультимативно заявила вона мені.

– Ви це мені говорите?!. – здивовано запитав я.

– Так, вам! Нехай “Холодний Яр” збире гроші у депутатів Верховної Ради, принесе нам і тоді ми поміняємо експозицію.

Я дивився на неї як на божевільну…

Нарешті запитав:

– А хто ви?

– Я – Скорульська! – гордопишно відповіла дама.

Уже пізніше мені пояснили, що це директор Музею Миколи Лисенка – Роксана Скорульська.

Оце так! За 25 років не оновити хоч би підписи до совєтсько-російських стендів, не відчувати своєї вини і вимагати у письменника гроші на реконструкцію експозиції!..

Якби у неї була совість, то багато що можна було змінити власними силами, з мінімумом витрат, ті ж дурнуваті цитати Леніна можна було закрити світлинами Миколи Лисенка та його однодумців… Отака прогресивна українська інтелігенція!

Директорці не по чім й указ президента про декомунізацію, він, бачте, не стосується, Музею Миколи Лисенка.

Мій погляд ще раз ковзнув по стендам. І в центрі я раптом побачив старовинне видання опери Глінки “Жизнь за царя”… Та тут і децаризацію треба проводити!

Я вже не питав у пані директорки, яке відношення опера Глінка “Жизнь за царя” має до Музею Миколи Лисенка… До слова, і дівочий хор, який чудово виконував народні пісні, несподівано заспівав твір Дмитра Бортнянського на славу російському цареві.

Таких вечорів пам’яті в моєму житті ще не було. Він висвітлив проблеми, про які я і не здогадувався.

Роман КОВАЛЬ