Аналізуючи динаміку рейтингів підтримки основних претендентів на лідерство у передвиборчому забігу 2006 року, варто співставити ці дані з результатами моніторингу повідомлень ЗМІ про події в суспільно-політичному житті української держави.

 

 

 

Незабаром після стрімкого старту Темна конячка (НСНУ), на яку зробили ставку ще деякі партії, почала шкутильгати і здавати свої позиції одна за одною. Бюджетна криза, дипломатичний конфуз прем`єра Єханурова, антинатівські настрої у суспільстві і вдала гра на них біло-блакитних сил – не могли додати авторитету владі, яка після вересневих корупційних скандалів і без того почувається не дуже впевнено. А тут ще й „Газпром” зі своїм переглядом цін на газ не дає життя... Чи то опозиція виграє інформаційну війну, чи то влада не може втримати ситуацію під контролем – не суттєво. Історична місія, яку здійснила теперішня владна команда – перемога над „кучмізмом”, назавжди залишиться в активі тих людей, які стояли біля керма процесу, який згодом назвали помаранчевою чомусь-революцією.

За цю подію я владі дуже вдячний; вдвічи більше я їй вдячний за те, що вона так швидко розчарувала суспільство в собі. Тепер українці не лише знають, що вони таки можуть вплинути на політичні процеси навіть на найвищому рівні, але й те, що навіть найнародніший кандидат із „руками, які нічого не крали” не завжди допоможе впоратися з усіма проблемами, і потрібно діяти і думати самим. Такого уроку наше суспільство потребувало ще з 1991 року.

Крім того, на погіршення сприйняття владної команди вплинув скандал навколо сина Президента і інформація, яка останнім часом з`являється у ЗМІ про розкішний стиль життя дітей інших високопосадовців. Варто, напевно, замислитися деяким улюбленцям долі про почуття міри у матеріальних радостях життя. І для здоров`я корисно, і на виборах непоганий аргумент для доведення до суспільства „сигналу”, що влада в нас справді народна, патріотична, відкрита, чесна і т.п.

На цьому тлі зростання рейтингу БЮТ досить логічне, оскільки виборці, які поспішили розчаруватися у діях влади, і не знаходять реальної альтернативи в межах біло-блакитної опозиції, віддають перевагу Тимошенко як представниці помаранчевого Майдану, якій не дали провести реформи, яких прагнуло суспільство (чи хотіла вона діяти саме так – у цій статті не аналізуватимемо: це окрема, досить суперечлива тема).

Якщо успіхи Тимошенко вписуються у загальну картину досить органічно, то стабільне й досить потужне зростання рейтингу Партії регіонів не було передбачене фахівцями. Звісно, теоретично, підтримка Регіонів може досягнути позначки підтримки Януковича на президентських виборах. Проте, на практиці при наявності великої кількості альтернативних варіантів вибору це виглядає малоймовірним, але цілком може виявитися, що 21 відсоток – це не граничний показник. Імовірно, грає суттєву роль територіальний патріотизм населення східної України, якому вдалося нав`язати сприйняття помаранчевої влади як виразника інтересів західних областей, а Партії регіонів – як східноукраїнського виразника інтересів. Розділення України й надалі приносить дивіденди політичним силам.

Решта політичних сил, незважаючи на значні вливання ресурсів, суттєво не змінили суспільної думки на свою користь. Мусування теми плівок Мельниченка і касетного скандалу не принесли ані користі, ані шкоди Морозу і Литвину. Суспільство, треба думати, втомилося від цієї теми і втратило до неї інтерес. Варто пошукати інших приводів для піару та піднімання інформаційних хвиль.

Тож забіг тільки починається, і головні сюрпризи ще попереду.

Сергій Кемський, ПроНовості