Думки проти вітру. Посмішка Президента

29 дек, 16:27

Щоб зуміти побачити щось хороше у нашому сьогоденні, потрібно бути або клінічним оптимістом, або просто патріотом своєї Батьківщини.

Бо якщо ми терміново не навчимося з надією і без істерики дивитися у своє майбутнє, доля України не варта і ломаного шеляга.

Тож, проаналізувавши всі свої відчуття, настрої і проблеми, я дійшла цікавого висновку: як на сьогодні мені найбільше не вистачає... посмішки Президента.

Коли Ющенко їде за кордон, я спостерігаю за ним, як ревнива жінка за своїм чоловіком на вечірці: "Ач, який веселий, як жартує і всім усміхається, а вдома похмурий та непривітний, мабуть, розлюбив..." Навряд чи міг розлюбити Ющенко український народ, але бере сумнів, чи бува, не затуркали його журналісти, чи не зацькували своєю критикою, що вже набила оскомину і почала дратувати. Спочатку був певний кайф - демократія, свобода слова, он як владу можна лаяти... А тепер хочеться зовсім іншого - конструктиву, спокійних виважених слів і соціального оптимізму.

Нам усім так потрібна впевненість у завтрашньому дні, відчуття захищеності, неупереджений аналіз минулого та реалістичні прогнози на майбутнє, і як результат - чітке бачення шляху, який ми пройшли, і мети, до якої прямуємо. Але хто ж нас заспокоїть, хто вселить у душу сумного, затурканого життям пересічного українця НАДІЮ - те, без чого вже немає сил жити? Невже журналісти? Але ж чи вміють вони бачити хороше? Адже всім відомо - "Хто на що вчився"... Посмішка телеведучого, оптимістичний сюжет, добрі слова, картинка із спокійними усміхненими обличчями - і вже трохи веселіше, але ж чи буде цього достатньо?

Прості громадяни все частіше відчувають себе на узбіччі життя біля поламаної державної машини. Навкруги метушаться "спеціалісти", кожен з яких б'є себе у груди і кричить, що саме він найкращий професіонал. Усі рвуться до керма. Але тільки випало комусь щастя "порулити", як з'ясовується, що із машиною щось не те: і буксує, і чхає, і здригається, і реве. Але не їде. Треба лагодити, перебирати двигуна, міняти деталі, вирішувати питання з пальним...

А "специ" все гарячкують та вовтузяться. І якщо хтось один береться лагодити, то всі інші галасують: "Ну хто ж так робить?" "Пустіть мене, я зроблю краще!" і відштовхують, і не дають працювати, і поливають брудом... Відтіснили одного (одну), тепер розбирається інший, а всі інші так само зловтішаються собі з кожного його хибного кроку, і зрозуміло, що за мету поставлено, що завгодно, окрім головного - щоб мотор нарешті запрацював не вхолосту...

І знову чекаємо, і знову надіємося, і знову будемо обирати... Але з кожним днем росте відчуття, що треба збиратися і йти в дорогу самим, дбаючи за себе, за свою сім'ю, найближче оточення, село, місто... З кожним днем росте прірва між владою і народом. І якщо нас кинули напризволяще, то вихід один - рятуйсь хто як може! Але ж ніхто не розкаже, як вижити і де безпечний шлях, і як заночувати в полі, і відігнати вовків, і розпалити вогнище... Натомість нам показують, як "великі професіонали" воюють один з одним і штовхають у спину, і ставлять підніжки, і криють страшними словами... І водночас пропонують нам обирати серед них таких, хто ніби здатен нас врятувати, - і знову ми в пасиві, і знову від нас чекають лише одного - щоб наша ініціатива обмежувалася вкиданням бюлетеня в урну.

Як згадуєш про вибори, то вибудовується невеселий асоціативний ряд - істерія, параноя, дезорієнтація і розгубленість. А нам співають пісень, лякають кінцем світу, інопланетянами та НЛО, відволікають гарненькими звірятками та страшними фільмами; і скачуть під гармошку навіжені бабці, і звабливі сцени наводять на думки про секс, а тоді нам пояснюють, що не думати про те, як живеш, можна, хильнувши пива, горілки чи принаймні втішившись солодощами... А проблем немає - хіба що хто переможе на виборах, чого курки дохнуть, плями на одязі, лупа, тампони та прокладки... І тоді починає здаватися, що телебачення - це одна велика товста прокладка між реальністю та нашою свідомістю. Аж раптом війне рятівна думка: "Суспільне телебачення - ось що нас врятує!". Але ці слова більше схожі на магічне заклинання, яке повторюєш, у які віриш, але сенсу якого до кінця зрозуміти ніяк не можеш...

У ситуації, яку я описала, у телебачення можливі лише два шляхи: один -скакати клоунами перед розгубленими пасажирами, що мерзнуть біля поламаної машини, відволікати, задурювати і затуркувати - і разом із ними стояти на місці. І інший шлях - розказати, куди йти, як не замерзнути дорогою, як навчитись об'єднуватися, щоб допомагати один одному, як спромогтися дбати не лише за себе - і рушати разом із суспільством до достойного життя.

А поки що машина як була, так і залишається поламаною - працюють лише окремі вузли, та й то лишень якщо гарно підмажеш... І тоскно, і зимно, і їсти хочеться, і діти скиглять... От якби ми вирушили в дорогу раніше, то, мабуть, вже пройшли б гарний шматок шляху, а ми все чекали та сподівались, що нас хтось повезе до світлого майбутнього, і будемо ми їхати із сміхом та піснями, і будуть тріпотіти під веселим вітерцем наші помаранчеві стрічечки, краватки та шарфики...

Посмішка Президента - то не більше, ніж символ. Попереду знову вибори, і можна не хвилюватися: іміджмейкери чи політтехнологи підкажуть Ющенкові, що варто бути трохи привітнішим до свого народу. І не стільки усмішки чекаємо ми від свого Президента, як того, щоб став він проводирем свого народу, спираючись на велику силу - суспільне мовлення, яке було б здатне не лише народу, але і йому самому пояснити, що робити далі...

Марічка Карась, Телекритика

 Обсудить на форуме Силы Народа


Адрес новости: http://e-news.com.ua/show/87428.html



Читайте также: Финансовые новости E-FINANCE.com.ua