Енергетична безпека України: коли станемо незалежними?

Останні повідомлення мас-медіа про можливе банкротство американської компанії Westinghouse LLC, постачальника ядерного палива в Україну, долетіли до нас з-за океану просто блискавично.  Причина занепокоєння більш ніж очевидна: на світовому ринку існує лише два виробники ядерного палива для реакторів типу ВВЕР-1000: ВАТ «ТВЕЛ» (Російська Федерація) та компанія Westinghouse.

Банкрутство останньої не залишило б Україні жодного вибору. Ми десятки років лише плануємо виробляти ядерне паливо, урядовці з року в рік переписують програми «державних цільових економічних програм», але далі цього справа не йде. А отже, могло б статися так, що нам би повністю довелося залежати від країни, яка ось уже третій рік іменується не інакше, як «агресор».

І хоча в центральному офісі Westinghouse вже встигли запевнити, що банкрутсво компанії в США не стосується будь-яких операцій компанії в Європі, Африці, Азії або на Близькому Сході,  а тому ми надалі можемо розраховувати на поставки палива, Україна таки опинилася перед загрозою зриву програми диверсифікації джерел постачання ядерного палива для АЕС. І це перший дзвіночок, що від слів, нарешті, треба переходити до справ.

Наскільки залежні від імпорту?

В Україні 54 % електроенергії виробляється на АЕС. Ми посідаємо 10 місце в світі з видобутку та переробки уранової руди, при цьому не маємо власного виробництва ядерного палива, а тому повністю залежимо від імпорту тепловиділяючих елементів (ТВЕЛів).

На сьогодні в країні експлуатується 13 атомних реакторів типу ВВЕР-1000 та два – типу ВВЕР-440. Імпорт ТВЕЛів обходиться державі в $ 350 млн на рік. Причому, в минулому році для злагодженої роботи реакторів АЕС ми закуповували їх як у Швеції (34,4 %), так і в Росії (66 %).

Чому диверсифікація джерел постачання ядерного палива провальна?

Потуги в напрямі до посилення своєї енергетичної безпеки Україна робить давно. Зокрема, ще у вересні 2009 року Кабмін затвердив Державну цільову економічну програму «Ядерне паливо України» (2009–2013 рр.), реалізація якої мала б забезпечити потужності для виробництва ядерного палива і його елементів. Для її реалізації було також передбачено фінансування в обсязі 13,55 млрд грн.

млн грн

Два роки тому Рахункова палата провела аудит ефективності використання цих коштів – він показав, що поставлені завдання фактично ніяк не виконані, реальні результати відсутні. Сама програма була профінансована лише на 5,5%: із запланованих 13,55 млрд грн вдалося освоїти 750,9 млн грн.   

Про що можна говорити, якщо навіть проект будівництва заводу з виробництва ядерного палива в Україні, який мав бути введений в експлуатацію ще в 2015 році, досі не затверджено.

Втім, ради справедливості треба сказати, що вказані 750 млн грн не були просто «списані» – за їх рахунок таки вдалося дещо зробити, зокрема:

• збільшити потужність виробництва уранового концентрату шляхом часткового освоєння Новокостянтинівського родовища;

• виконати комплекс робіт із розроблення технологій виробництва цирконієвої губки («Харківський фізико-технічний інститут» спільно з ДП «Державний науково-дослідний та проектний інститут титану»);

• запустити виробництво комплектувальних виробів тепловидільних збірок на відокремленому підрозділі «Атоменергомаш» ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом”» (за технологією ВАТ «ТВЕЛ»).
   

Із листопада 2016-го, на найближчі чотири роки, затверджено нову Концепцію Державної цільової економічної програми розвитку атомно-промислового комплексу (Розпорядження № 943-р). Її повноцінна реалізація потребує фінансування в 9,1 млрд грн, втім, за планом, держбюджет покриє лише трохи більше 3-х % необхідних витрат – 302,8 млн грн. Решта коштів – це очікувані інвестиції, власні кошти підприємств, а також інші джерела фінансування. 
 

«Усі останні роки наші політики та чиновники лише імітували боротьбу й турботу за енергетичну безпеку України. Насправді вони перетворили цю сферу на бізнес, і займаються виключно ним, наповнючи власні кишені. Це простежується і в політиці формування тарифів на енергоносії для населення, і в повному провалі програми розвитку атомно-промислового комплексу. Тепер як мінімум ще три роки знадобиться державі, щоб зменшити імпортні потреби в ядерному паливі, але реальність і цих термінів – під дуже великим сумнівом. Схоже, ми не там, і не серед тих шукаємо ворогів», – вважає керівник «Публічного аудиту» Максим Гольдарб.