Український вчений, науковець,  доцент кафедри Механіки пластичних матеріалів і ресурсозберігаючих процесів Київського Політехнічного інституту з душею поета. Віталій Іващенко у свої 77 років пише поезію про щире кохання, пізнання світу, український народ та самопізнання. Увесь свій життєвий досвід у віршах поет дарує у вигляді маленьких збірок всім тим, хто потребує просвіти, натхнення та радості душі.

 

·     Пане Віталію коли Ви написали першого вірша?

        Коли вперше закохався. Це був сьомий клас. Вона сиділа на середньому ряду, а я всі - упівоберта до неї. Приємно дивитись! Але вірша їй не подарував – соромився. Записав його у зошит і подарував вчительці російської мови. Я писав різні поетичні пародії, і ми їх співали.

        А читати (тоді казали «декламувати») вірші я почав ще у дитячому садочку: ми виступали в госпіталях (була ж війна!): мене ставили на стільця і я «з виразом» читав про героїв і не розумів, чому поранені плакали…

         Але я ніколи не мріяв і не хотів стати поетом. Тільки  інженером, тільки вченим. Так і вийшло.

 

·     Видавати збірки поезій Ви почали лише у віці 55-ти років, чому так пізно?

        По-перше, у Радянському Союзі майже всі поети мали служити партії і славити здобутки радянського народу. Але це не моє. Я з радістю викладав, займався наукою, захистив дисертацію, створив у рідному Київському політехнічному інституті студентський комедійний Естрадний театр аматорів (ЕТА), який, до речі, першого квітня цього року відмітив своє 55-річчя.

        По-друге, моя поезія –  була тільки для коханих як подаруночки замість квітів. На останні, як правило, грошей не було.

        Перед своїм сорокаріччям я знайшов папку з чернетками, здивувався, що стільки написав, виправив (люблю виправляти!), надрукував, переплів і подарував сам собі. Давав читати друзям.

        Одна з моїх подруг працювала на радіо і запропонувала почитати. Почитав. Тоді ще раз, і ще, і ще... І пішли листи: 10, 20, 100, 200… Дійшло і до мене: значить ця поезія цікава людям, вона їм потрібна.

 

·     Як Ви почали друкувати книжки? Чи були якісь складності?

        Єдина складність – де взяти гроші? Ото була найнеприємніше пора мого життя – просив у колег, у випускників, друзів… Але почин зробив мій КПІ. За власний кошт він видав книжечку «История любви», яку подарували всім студенткам, викладачам, прибиральницям, одним словом, усім жінкам на 8 березня 1993 року.

        Цю книжечку я висилав усім, хто написав мені після виступу на радіо. І процес пішов. Люди почали присилати хто гривню, хто долар. Директор Сквирського хлібокомбінату Микола Мельниченко оплатив видання двох книжечок, а найбільше допоміг у виданні дуже цікава людина, київський бізнесмен Віталій Кудрявцев.

 

·     А чому ціни на Ваші книжки такі маленькі? Від 2 гривень і до 25 (за подарункове видання).

        У більшості людей в Україні, для яких існує поезія, грошей не завжди вистачає. Поезія не в моді. Я заробив собі пенсію викладанням і наукою. На хліб вистачає, м’ясо їсти шкідливо, а без витребеньок можна жити. До того ж цей талант мені дано для чогось, і я це щось роблю, не заробляючи. Поезія – подарунок, а читачі платять тільки за папір і друк. Цього вистачає на чергове перевидання чергової книжки.

 

·     Яке визначення Ви б дали поняттю «поезія»?

        Поезія – це перш за все мистецтво. Найдемократичніше мистецтво в світі. Це простір духу. Поезія це:

 

 

 

Поезія — не спів про квіточки,

 

Не вибрики. В ній на Людину вчаться.

 

Це спосіб, як до істини дійти,

 

Пізнати світ, себе, любов і щастя.

 

*   *   *

Поезія для мене — це можливість

 

Спинити мить, зафіксувати в слові

 

Думок цікавих глибину і щирість

 

І нескінченні прояви любові.

 

*   *   *

Поезія — не прапор і не жест.

 

Вона — ознака глибини культури.

 

Поезія — це унікальний тест

 

На витонченість духу і натури!

 

 

·     У Вас є вірш, останні рядки якого звучать так: «…ви пошукайте ще народу в світі, де лідер нації – поет». Чи вважаєте Ви українців поетичною нацією? І чому?

 

Так, я вважаю, що українці – це найпоетичніша нація світу. Ми маємо безцінний скарб – триста тисяч народних пісень. Пісня – це насамперед поезія. Вся Європа не має й п’ятої частини цього. А пісня – це і є поезія. Це мистецтво. Це те, що створене душею.

І те, що портрети Тараса Шевченка висять в українських хатах наче ікони, свідчить про те, що українці – це нація поетів.                            

 

·     Яка, на Вашу думку, роль діячів культури у нашому сучасному суспільстві?

        Я не люблю слово «діяч», мені більше подобається «працівник». Сьогодні майбутнє України залежить від них, тобто від нас. А нас в Україні багато. Наша країна займає четверте місце в світі (!) за кількістю людей з вищою освітою. Настав час просвіти. Інтелігенція має йти «в народ» і просвіщати, роз’яснювати, хто ми, звідки, яка наша місія в цьому світі. Російська влада і її сатрапи стверджують, що нас з вами немає, немає такого народу – українців. А ми були, є і будемо! Треба допомогти пересічним українцям усвідомити себе і відстояти свою незалежність і своє існування.

 

·     Якщо б у Вас була можливість донести одну просту істину до всіх людей у світі, що б це було?

        Вчіться любити, радіти життю і бути щасливими. Поезія Вам допоможе.

 

     Закінчити я хотів би невеличким віршем, який ще ніде не надрукований, але в ньому зафіксовано наше сьогодення:

 

Все почалося з брехні «Йдемо в Європу».

Ображені ми вийшли на майдан.

Вночі побили нас мордовороти –

Кривавий зек такий наказ їм дав.

 

Але не врахувала погань клята,

Що родовід наш – славні козаки.

Повстав народ, його не залякати,

А банда проклята віднині й на віки.

 

Побачив світ: ми вміємо боротись.

Тепер – до праці! Скрізь навести лад!

Народ назавжди став державотворцем.

Його не повернути вже назад!

                                                                                                                   

                          

                                                                                                                Світлана Зарицька