Неймовірні факти з історії харківських вулиць

Харків, як і будь-який інший населений пункт, невдовзі після свого виникнення в процесі росту пройшов етап поділу поселення на вулиці. Згадки про перші харківські вулиці ми можемо знайти у Д.І. Багалія, в декількох його працях.

 

Назви вулиць XVII - першої половини XVIII століття були досить демократичними, а принцип найменування був достатньо простим: вулиці називались за прізвищем чи за родом діяльності мешканців цих вулиць. Так, можна було зустріти вулиці Пана Полковника Квітки, Сотницьку, Шаповала, Бібіка та подібні. Але через хаотичність та нерегулярність забудови вулиць їх локалізація на сьогодні достеменно невідома.

 

Поява планів регулярної забудови міста у середині XVIII століття призвела до часткового перепланування міста, вулиць та до поступового зникнення первісних назв. З назв вулиць того часу до наших часів збереглись лише Коцарська, Чоботарська, Римарська (первісно - Лимарська) і Кузнечна (Ковальська) вулиці, мабуть – через їх околичне розташування на той час. Про перейменування вулиць в другий половині XVIII - початку XIX століть зустрічаються лише уривочні дані. Так, наприклад, близько 1790 року вулицю Безсалу було перейменовано у Конторську (нині - Червоножовтнева).

 

У 1820-х роках було складено новий "регулярний план міста Харкова" з урахуванням перспективної забудови. Пізніше, при генерал-губернаторі Сергієві Олександровичу Кокошкині, беручи за основу цей план, проводилася реконструкція й впорядкування міста, разом з цим відбувались деякі перейменування. Шерстобійна вулиця на північній околиці міста стала Мало-Сумською, Древньо-Кладовищенська – Чернишевською. Доречі, при Кокошкині остаточно зруйнували залишки давнього Мироносицького цвинтаря, перетворивши його на Мироносицький майдан. За планом 20-х років XIX століття Харків розвивався до 1895 року, коли було складено новий план.

 

Більш детальна інформація про перейменування відома з останньої чверті XIX століття. Перейменуваннями займалась Харківська міська Дума за поданням Міської Управи. Найбільш значна (на той період) зміна топонімічних елементів міста відбулась у 1894 році. 15 вересня 1894 року Дума на своєму засіданні списком перейменувала 74 вулиці. Якщо пам’ятати, що на той час у Харкові нараховувалось близько 440 вулиць і провулків, то виявляється, що перейменуванням було охоплене близько 17 % всіх харківських вулиць.

 

Ці перейменування були підготовлені Міською Управою разом із професором Дмитром Івановичем Багалієм. Означена подія мала на меті декілька завдань: увічнення ряду імен, ліквідація неблагозвучних та однойменних назв. З’явлення на той час однойменних вулиць було пов’язане з поступовим розширенням кордонів міста – в міську смугу увійшли передмістя Іванівка, Лиса Гора, Новоселівка, Аравія, частина земель Квіток та деякі інші, суміжні з містом залюднені місцевості.

Тоді були увічнені:

Перший харківський генерал-губернатор Євдоким Олексійович Щербінін (1720 - 1783). Другу Гвоздиківську вулицю було перейменовано у Щербінінську. Проте, життя цієї вулиці скінчилось у 1972 році, коли Щербанівський провулок - ось такі метаморфози відбулись з назвою цієї вулиці за 80 років - виключили з облікових даних як знесений.
Перший харківський осадчий Іван Каркач. Гвоздиківський провулок під Лисою Горою став Каркачівським ( нині - Корейський провулок ).
Харківський генерал-губернатор Сергій Олександрович Кокошкін (1796 - 1861). Галушкінську вулицю в районі Нетічі перейменували у Кокошкінську, але наступного засідання Думи, 28 вересня, гласні повернулись до цього питання. Стосовно цієї вулиці рішення було скасовано, через те, що брудна, невпорядкована і неприваблива Галушкінська вулиця була "недостойна" носити ім’я славного правителя. Знайшли більш придатну вулицю - Мало-Сумська вулиця перетворилась на Кокошкинську ( нині - вулиця Гоголя ).
Відомий своєю доброчинністю купець Федір Карпов, один з головних жертовників на будівництво Преображенської церкви на Москалівці. Сериківську вулицю назвали Карпівською, вона й сьогодні існує на Гончарівці.
Вельми шановний і відомий в місті лікар, засновник дитячої лікарні, Почесний громадянин Харкова Владислав Андрійович Франковський. Бахметіївський провулок і частину Рижівської набережної об’єднали у Франківську вулицю, що існує і на сьогодні. Доречі, В.А. Франковський помер лише наступного року, тобто був увічнений при житті.
Засновник Харківського університету Василь Назарович Каразін (1773 - 1842), Кроянську вулицю було перейменовано у Каразинську ( нині - Каразіна ).
Відомий історик, етнограф і письменник Микола Іванович Костомаров (1817 - 1885), випускник харківського університету. Невеличку, в два квартали, Джунківську вулицю перейменували в Костомарівську.
Всесвітньовідомий філософ і просвітник Григорій Савич Сковорода (1722 - 1794), Мало-Андріївська вулиця, що під Лисою Горою, стала Сковородинською.
Харківський купець Спиридон Олексійович Клеменов, який пожертвував 5 тисяч карбованців і свою дачу "Відрадне" біля хутора Лазьківка на створення притулку для старезної бідноти. Мало-Тарасівський провулок і Гофманську вулицю об’єднали в Клеменівську вулицю ( нині - Клеменівська вулиця і частина вулиці Лесі Українки ).
Муромцевську вулицю, Лелюшинський і Бондарівський провулки звели в одну вулицю - Валеріанівську, на честь Валеріана Квітки, одного з нащадків славетного роду Квіток. Ненабагато раніше виникла Квіткинська вулиця, що розташована паралельно Валеріанівський. Ці землі, Аравія, колись належали Квіткам. Коли межа міста підійшла до цих місць малородючі піщані землі вигідно продавались приватним особам під забудову.

Це лише загальні риси цього рішення. Досить цікавою була думка деяких гласних стосовно доречності заміни первісних, історичних назв вулиць - Абашівської, Ханайченківської та Рогожинської - на позбавлені індивідуальності Оренбурзьку, Лебединську і Старобільську (нинішня вулиця Храмова) відповідно. Причиною цих перейменувань було бажання так би мовити "увічнити" перебування однойменних полків на території міста. На жаль свідомій частині гласних не вдалось відстояти первісні назви цих вулиць.

Не дивлячись на прийняте рішення деякі перейменування не були втілені у життя. Це стосувалось досить великих вулиць, нова назва на яких стійко не приживалась. Заїківська вулиця так і не стала Олександро-Невською, Москалівська - Преображенською, а Кузинська - Лисогірською. Але жодна з цих назв до сьогодні не збереглась.

Деякі поодинокі перейменування були здійснені за вимогами місцевих жителів. Справа в тому, що час від часу мешканці деяких вулиць вимагали закриття легальних домів терпимості, розташованих поряд. Харківська міська Дума під тиском губернатора неохоче йшла на це, оскільки добре розуміла, що закриття легальних борделів, де був постійний санітарний контроль, спричинить миттєве виникнення нелегальних борделів, сплеск вуличної і готельної проституції, яку досить важко контролювати, це призведе до посилення і без цього не досить благополучного санітарного стану в місті ( що й миттєво сталося ). Із закриттям цих закладів жителі вимагали замінити назву вулиці, що користується "дурною" славою, на інше, щоб навіть назва вулиці не нагадувала про "вертепи розпусти", які колись тут знаходились. Ось ці "репресовані" вулиці:
Розгульний провулок - Михайлівський провулок ( 17 вересня 1885 року ). Тепер це провулок Руставелі в центрі міста.
Савеліївський провулок - Микитинський провулок ( 15 вересня 1894 року ).
Єнінська вулиця - Воєнна ( Військова ) вулиця (12 вересня 1903 року ).

В 1909 році відбулась перша спроба перейменувати Сумську вулицю. На хвилі ювілеїв було запропоновано перейменувати Сумську в Гоголівську, а Римарську в Жуковську. Але увічнили лише Миколу Гоголя, пожертвував губернатором Кокошкіним - Кокошкінська вулиця стала Гоголівською ( нині - вулиця Гоголя ).
Найменування нових вулиць були досить нейтральними і благозвучними, такі, як Юріївська, Спиридонівська, Надіївська та інші. Або мали на меті увічнення імен відомих діячів культури та мистецтва, наприклад Лермонтовська і Чайковська вулиці.
Деякі найменування були пов’язані з проявами Велико-Державного російського патріотизму, що мав апогей на рубежі століть. У 1898 році з’явились вулиці Знаменська і Державинська. Проте згодом на мапі міста відбились процеси українського національного відродження. В 1910-х роках виникли вулиці Українська ( нині - Уманська ), Гайдамацька ( нині - Краматорська ), Козацька ( нині - Червоного Козацтва ), Тараса Шевченка ( нині - Олеся Гончара ) та інші. Більш того, в 1912 році Харківська міська Дума прийняла рішення про увічнення у камені відомих діячів української культури. Дума оголосила збір коштів на пам’ятники Тарасу Шевченку і Миколі Лисенку, виділила 5 тисяч карбованців з міської казни на перший і 2 тисячі на другий. Для пам’ятника Великому Кобзареві відвели місце в сквері на Миколаївському майдані ( нині - майдан Конституції ), а для пам’ятника Миколі Лисенку - місце в сквері на Ветеринарному майдані ( тепер - майдан Свободи ). Проте перша світова війна, дві революції разом з громадянською війною вщент розбили добрі наміри міської влади.

Останнім дореволюційним перейменуванням було увічнення пам’яті Іллі Ілліча Мечнікова (1845 - 1916), відомого мікробіолога і імунолога, нашого земляка. Інструментальний провулок ( колишня Шванська вулиця ) 12 вересня 1916 року був перейменований у провулок Мечнікова. Років десять тому провулок Мечнікова був виключений з облікових даних, але фактично він існує як проїзд між майданом Конституції та вулицею Пушкінською, напроти інституту імунології і мікробіології імені І.І. Мечнікова.

Радянська влада почала свою діяльність на терені перейменувань 25 січня 1919 року, коли Харків вже остаточно перейшов до рук більшовиків. Тоді відбулась наступна спроба перейменувати Сумську, але вже вдала. Вулицю Сумську назвали вулицею Карла Лібкнехта (1871 - 1919), німецького комуніста і революціонера. Тоді ж і Павлівський майдан став носити ім’я німецько-польської комуністки, соратниці Карла Лібкнехта Рози Люксембург (1871 - 1919), а Миколаївський майдан - ім’я Мойсея Соломоновича Тєвєлєва (1890 - 1918), місцевого революціонера, учасника встановлення радянської влади в Харкові.

Ще через кілька місяців, 20 грудня, ще 3 вулиці отримали нове хрещення : Катеринославська - Якова Свердлова ( нині - Полтавський Шлях ), Петинська - Георгія Плеханова ( нині - Плеханівська ), Московська - Першого Травня ( нині - частина Московського проспекту ). Це були перші, ще не досить впевнені кроки нової влади в політиці перейменувань.

1922 рік. Сталось 18 перейменувань. Тоді з’явились вулиці, імена яким дали Артем, Домбаль, Революція, Червоноармієць, Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Феєрбах, Клара Цеткін, Ернест Тельман, Володарський, Урицький, Свідомість, Комсомолець і Наука Пролетаріату. Якщо всі ці назви просіяти через сито "відношення до Харкова", то з Харковом прямий зв’язок мають лише Артем, Революція ( та її наслідки ) та Червоноармієць ( що охороняв здобутки революції за допомогою штика і революційної свідомості.

У 1923 - 26 роках Харків виріс більш, ніж у два рази, за рахунок передмість, багатьох хуторів і селищ. Це викликало появу великої кількості однойменних вулиць. Практично, в кожному селищі були Ганнівська, Миколаївська, Олександрівська, Михайлівська, Андріївська та інші вулиці з подібними досить поширеними назвами.

Проте, в деяких передмістях і селищах назви вулиць таки відрізнялись, були оригінальними. Назви вулиць Качанівського передмістя були по-сільські прості і милозвучні : Хліборобна, Слобожанська, Підлісна, Вишнева та інші. Майже всі з них збереглись під первісними назвами.

Вулиці дачних селищ "Ясна Галявина", "Нова Баварія", "Липовий Гай" віддавали данину діячам культури та мистецтва. Наприклад, Лермонтовська ( нині - проспект Ілліча ), Пушкінська ( нині - вулиця Софії Перовської ), Толстовська ( нині - вулиця Тімірязєва ), Чайковського ( нині - Чорноземна ), Котляревська ( нині - Конотопська ), Достоєвська ( нині - вулиця Герцена ), Криловська ( нині - Крилова ) та інші.

Улицы дачных поселков Ясная Поляна, Новая Бавария, Липовая Роща отдавали дань деятелям культуры и искусства. Например, Лермонтовская (ныне – проспект Ильича), Пушкинская (ныне – Софьи Петровской), Чайковского (ныне – Черноземная), Котляревская (ныне – Конотопская), Достоевская (ныне – улица Герцена), Крыловская (ныне – улица Крылова) и другие.

В1924 році, у зв’язку зі смертю В.І. Леніна, було увічнено його ім’я. Щоправда, поки но в двох екземплярах: Лелюківський провулок на Холодній Горі став Ленінським, Досекінська вулиця на Шатилівці стала вулицею Леніна. Стосовно останньої, то її первісна назва пов’язана з ім’ям Василя Сергійовича Досекіна (1829 - 1901), першого харківського фотографа (з 1857 року), який відбив місто, його життя та видатних діячів другої половини 19 століття на фотографіях, серед яких є досить унікальні.

Далі - основні віхи : 19 червня 1925 року :

Кінний майдан - майдан Повстання Юмівська вулиця - вулиця Мархлевського ( нині - вулиця Гуданова ) Павлівський провулок - провулок Юного Ленінця Кінна вулиця - вулиця Євгенії Бош ( нині - вулиця Богдана Хмельницького ) Старо-Московська вулиця - вулиця Панцерника "Потьомкін" ( тепер - частина Московського проспекту ).

Обходячи трьохрічний відтинок часу, наближаємось до 10-річного ювілею Робітничо-Селянської Червоної Армії. Ювілей відзначили п’ятьма перейменуваннями :

Технологічна вулиця - вулиця Михайла Фрунзе
Катерининська вулиця - Червоногвардійська вулиця ( нині - вулиця Прімакова )
Каплунівська вулиця - Червонопрапорна вулиця
Коцарська вулиця - Григорія Котовського вулиця ( нині - знов Коцарська )
Вільної Академії вулиця - Краснокомівська вулиця ( теперішня Університетська ).

За кожного часу - свої особливості і своя мода. В той час була мода на абревіатури, левову частку яких було не під силу розшифрувати простому смертному. Назва "Краснокомівська", певно належить до такого типу абревіатур. Можна припустити, що таким чином були увічнені "Червоні командири" або "Червоні комісари". Приблизно, з цього часу безліч вулиць Харкова стала "червоніти", що було всесоюзним явищем і відбивалось не тільки у назвах вулиць. Але зупинимось на вулицях, забарвлення відбилось у вигляді вулиць Червоного Орача ( нині - просто Орача ), Червоного Льотчика ( під власною назвою на Шатилівці ), Червоних Швейників ( тепер - частина вулиці Данилевського ), Червоних Хіміків ( нині - вулиця Анрі Барбюса ), Червоних Друкарів ( нині - вулиця Бориса Чічібабіна ), Червоних Письменників ( тепер - вулиця Галана ) і майдану Червоного Міліціонера, яка ще короткочасно носила назву "майдан Червоного Пожежника"( на сьогодні - майдан Міліціонера ). Часом подібні назви були настільки безглузді, що іноді переходили в область сатири. Проте, і в наш час в Харкові нараховується близько двох десятків подібних назв.

В двадцятих-трдцятих роках місто не мало чіткої концепції найменувань і перейменувань, розмито було встановлено компетенцію в питанні перейменувань. Цим питанням могли займатись як міськрада, так і губвиконком ( пізніше - облвиконком ), часом - навіть ВУЦВК. Безсистемність та непослідовність перейменувань призвела до появи ряду однойменних назв, та вулиць, що носять декілька назв в одночас. Все це викликало труднощі в діяльності багатьох установ, а в системі міської топоніміки панував повний хаос.

У 1936 році вийшов "зверху" циркуляр "про порядок привласнення імен визначних державних та партійних діячів". Цей циркуляр разом з намаганнями навести лад в міській топоніміці і бажанням здихатись "морально застарілих" назв викликав піврічну роботу різних комісій міськради і інших установ. Наслідком цього стало засідання міськради 20 вересня 1936 року, на якому було закріплено 482 (!) перейменування, що складало десь біля 35 % всіх існуючих на той час харківських вулиць і провулків ( це тільки по вулицям, не враховуючи нових найменувань, перейменувань селищ, садів, скверів, парків, мостів і цвинтарів ). Майже третина цих назв збереглась до наших часів.

У протоколі, в списку перейменувань присутня доволі цікава графа - "Причина перейменувань". Там односкладово намагались викласти причину перейменування. Було три варіанти : "однойменна" - наявність декількох вулиць з такою самою назвою, "оформлення" - переважна причина, надання вулицям нових, революційно-соціалістичних назв, і "застаріла". Цікаво проаналізувати ці "застарілі" назви. За досить зрозумілих причин "застаріли" релігійні назви, але разом з ними під ніж з цим ярликом пішли невинні Валківська, Залютинська, Пантелеймонівська, Надіївська вулиці, Безрогий та Гладківський провулки, багато інших. Трагікомічно виглядає перейменування "застарілої" Шаляпинської вулиці у вулицю Леоніда Собінова.

В наслідок того, що в 1936 році міська влада найменувала багато вулиць іменами широкого кола партійних і державних діячів, то послідовникам прийшлось у міру викривань виправляти "помилки" попередників. Почалась "чистка" вулиць. В 1937 році зникли вулиці Яна Гамарніка ( перейменована в Уфимську, нині - Квітки-Основ’яненка ), Панаса Любченка ( перейменована в Збройову, нині - Малиновського ), Ягоди ( стала вулицею Комуни Дзержинського, нині - вулиця Рудика ) та інші. В наступному протоколі серед типових фраз про перейменування упадає у вічі нетипове формулювання : "Ворог народу Богуцький опошлив Великий Сталінський закон назвавши саму брудну вулицю Харкова - Старо-М’ясницьку - вулицею Сталінської Конституції… Перейменувати вулицю Сталінської Конституції у Вітебську". Доречі, в тому ж 1937 році ще одна вулиця втратила свою "конституційну" назву - вулицю Конституції СРСР перейменували в Сухумську. Певно, зла доля переслідує все те, що пов’язано з конституцією. Ось і через півстоліття зникла ще одна назва, пов’язана зі Сталінською конституцією. 27 червня 1995 року вулицю Восьмого З’їзду Рад (СРСР) перейменували у вулицю Бориса Чічібабіна ( саме на восьмому з’їзді Рад СРСР і була прийнята ця конституція ). Проте, в нас є можливість прослідкувати, якою буде доля нової конституційної назви - майдану Конституції.

Після Великої вітчизняної війни в міській топоніміці виник процес, діаметрально протилежний передвоєнному. Ряду вулиць були повернуті історично усталені назви. Початком цього процесу було 2 жовтня 1945 року. Семі харківським вулицям було повернуто їх втрачене ім’я :
спуск 12 листопада - Бурсацький спуск
вулиця Карла Лібкнехта - Сумська вулиця
вулиця Клари Цеткін - Римарська вулиця
провулок Жана Марата - Подільський провулок ( нині - вулиця Гамарніка )
вулиця Мархлевського - Юмівська вулиця ( нині - вулиця Гуданова )
провулок Народної Освіти - Сердюківський провулок ( нині - вулиця Скрипника )
вулиця Вільної Академії - Університетська вулиця

Пізніше ще ряду вулиць і провулків, головним чином в центрі, було повернуто споконвічні назви. Але, як і все добре, швидко скінчилось. Починаючи з 50-х років історичні назви знов починали зникати з карти міста. Процес нових перейменувань йшов по наростаючей.

Починаючи з другої половини 50-х років перейменування вже йшли списками. В1957 році були перейменовані вулиці, що носили імена Молотова, Кагановича та інших "опальних" лідерів партії і уряду. Майдан Кагановича знов став Привокзальним, вулиця Молотова - Пісочинською ( зараз - Садибна вулиця на Баварії ).

В 1958 році відбулось 52 перейменування, в 1961 - 57 перейменувань. Частина перейменувань була присвячена означеним подіям :

Білгородська і Журавлівська вулиці - вулиця Тараса Шевченка (до 100-річчя з дня смерті Великого Кобзаря), Зміївська вулиця - проспект Гагаріна;
Коса вулиця - Космічна вулиця;
Біробіджанська вулиця - вулиця 12 квітня (все - на честь першого польоту людини у космос )
Сталіна проспект - Московський проспект
Сталіна вулиця - Миру вулиця
Сталінградська вулиця - Донецька вулиця (все - у зв’язку з розвінчанням культу особи Сталіна ).

В 1961 - 62 роках міськвиконком займався вільною творчістю у відношенні до перейменувань.26 грудня 1961 року було прийнято список з 48 перейменувань. Ще не пройшло і півроку, як це рішення було скасовано, невідомо з яких причин нові назви не задовольняли потребам влади. 8 травня 1962 року ті ж самі вулиці з’явились у новому рішенні, воно було більш ідеологізовано : увічнені імена різних революційних та партійних діячів. Так, наприклад, Авангардна вулиця в Жовтневому районі в першому випадку ставала Тракторозборочною, а в другому - вулицею Павла Постишева ( нині - частина проспекту Постишева ). Проте, за невідомих обставин як перше, так і друге рішення перейменовувало вулицю Комуністичну у Комінтернівському районі в Тепловозну. Чому виникла така метаморфоза з назвою, якщо в той час планувався швидкий наступ комунізму ? Але більш кумедним виглядає заміна комунізму на тепловоз.

1965 рік - 11 перейменувань. Були увічнені герої війни Танкопій, Гуданов, Тархов, Коновалов, Катаєв, Ковтун, Дзюба, Кітаєнко, Галина Нікітіна, Марія Кисляк.

1966 рік - 34 перейменування. Було перейменовано близько тридцяти жихарських вулиць та увічнено ім’я Івана Дубового ( Троїцький провулок став провулком Івана Дубового ).

1968 рік - 91 перейменування. Серед них зміна назв вулиць в районах Жихаря та Великої Данилівки, увічнення Малиновського, Орєшкова, Кандаурова, інших героїв-визволителів Харкова. Інші перейменування були пов’язані з 50-річчям Комсомолу - увічнені фундатори комсомольського руху на Харківщині Дмитро Клапцов і Федір Кубасов.

Більш цікавим був проект одного рішення, цей проект набагато відрізняється від прийнятого рішення. Ось окремі уривки:

Основ’янська вулиця - Лівадійська вулиця. Це нинішня Жихарська вулиця на Основі, за мальовничістю діаметрально протилежна відомому південному курорту. Парківська вулиця - Лірична вулиця, нинішня вулиця Окорокова. Цікаво, якого типу лірику можуть навівати пейзажі нетряного типу станції Основа ?

Але, мабуть, апофеозом є пропозиція назвати вулицю Червоних Партизан ( нині - Сидіра Ковпака ) вулицею Народних Месників (!), проте, на багатьох вулицях є в наявності сліди бурхливої діяльності "месників" - розруха.

Свій тяжкий спадок залишили після себе індустріалізація і мілітаризація у вигляді важкопромовляємих, немилозвучних назв - проспект Тракторобудівників, вулиці Машинобудівна, Тракторна, Трансформаторна, Високовольтна, Артилерійська, Штурмова, Піхотна, Танкова, Шарикова, Підшипникова, Електроінструментальний провулок.

Є в нашому місті ще одна кумедна назва. На початку 30-х років виник Підривний провулок. Важко сказати, яку мету ставила перед собою влада, давши таке найменування провулку. Але факт в тому, що й сьогодні в районі вулиці Академіка Павлова існує ця назва і явно нагадує про підривну діяльність.

В 70-х - 80-х роках нашого століття відбувались лише поодинокі перейменування і майже не мали ідеологічного забарвлення. Були увічнені відомі вчені, життя і діяльність котрих були тісно пов’язані з Харковом. З’явились вулиці Академіка Білецького ( була Моїсеївською ), Академіка Ляпунова ( була Трансваальською ), Академіка Філіпова ( була Кабельною ). Тимчасові назви вулиць Салтівського житлового масиву були замінені на нові : Довга вулиця - вулиця Героїв Праці, Паркова вулиця - вулиця Барабашова, Бульварна вулиця - вулиця Командарма Уборевіча, Східний проїзд - Світла ( Ясна ) вулиця, Швидкісна магістраль - вулиця Тимурівців.

У 1989 році був розвінчаний культ особи Андрія Жданова. Це призвело до перейменування набережної Жданова в Харківську набережну ( точніше, набережна Жданова стала парним боком Харківської набережної ).

Події 1991 року підштовхнули до перегляду топонімічної політики. З карти міста було викреслено ім’я Фелікса Едмундовича Дзержинського. Вулиці Дзержинського повернули історично усталену назву - вулиця Мироносицька, станція метро "Дзержинська" отримала назву "Університет". А стосовно майдану Дзержинського справа була важкішою. Проігнорував первісну назву - Ветеринарний майдан - вирішили підібрати нову, в дусі часу. Результатом був тимчасовий дуалізм - майдан паралельно називався і майданом Свободи, і майданом незалежності. У 1993 році за майданом залишилась перша назва.

В 1995 - 96 роках відбулось декілька перейменувань. Зокрема були увічнені харківський поет Борис Чічібабін, льотчик-космонавт Валентин Бондаренко, патріарх української літератури Олесь Гончар, а також було перейменовано майдан Радянської України у майдан Конституції, в ознаменування прийняття нової Конституції України.

Незважаючи на усі труднощі теперешніх часів місто зростає та будується, у найближче майбутнє на карті міста з’являться нові вулиці, над назвами яких працює топонімічна комісія міськвиконкому.

 

Инф.streets-kharkiv.info