На сучасному етапі свого розвитку Україна стоїть на порозі вступу до Світової Організації Торгівлі. Ми претендуємо на звання країни з ринковою економікою, – статус, який характеризує країну як таку, що стимулює та сприяє розвитку конкуренції, втіленню принципів та умов вільного ринку.

На жаль, суперечливе законодавство нашої країни не завжди і не в повній мірі відповідає нашим прагненням господарювати на ринкових засадах.

Одним з проблемних моментів в нашій державі є питання ціноутворення.

Основним нормативним актом, який визначає основні принципи та завдання державної політики ціноутворення, порядок встановлення та застосування цін та тарифів, а також контролювання цін, є Закон України “Про ціни та ціноутворення” від 3 грудня 1990 року № 507-XII (далі „Закон № 507”). Цей закон був прийнятий ще у 1990 році, коли в умовах гіперінфляції, дефіциту товарів та монополізації багатьох товарних ринків державне регулювання мало надзвичайне значення для стримування негативних тенденцій в економіці країни.
Останні зміни до Закону № 507 були внесені у 2003 році. Цілком зрозуміло, що за останні 2 роки Україна істотно змінилася, як стали іншими й умови в яких відбувається становлення та розвиток бізнесу. Концептуально Закон № 507, на нашу думку, не втратив своєї актуальності, однак практика його застосування викликає деяке занепокоєння.

Стаття 4 Закону № 507 надає Кабінету Міністрів України делегувати органам державного управління повноваження щодо встановлення та застосування державних цін, а також контролю за ними. Конкретний перелік державних органів та видів товарів щодо яких може встановлюватися державне регулювання визначено у постанові Кабінету Міністрів України „Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)” від 25 грудня 1996р. № 1548 (далі „Постанова № 1548”).

Саме на підставі Постанови № 1548 в основному і відбувається встановлення органами державної влади граничних цін та тарифів на ті чи інші товари (послуги). При цьому, часто, нехтуються і не виконуються положення Закону № 507.

Зазначену тезу можна проілюструвати на прикладі декількох розпоряджень Київської міської державної адміністрації.

В період зростання цін на продовольчі товари у квітні 2005 року Київська міська державна адміністрація на підставі повноважень, що надані їй Постановою № 1548, з метою зупинення зростання цін прийняла ряд розпоряджень.

Мова йде про розпорядження, які були прийняті Київською міською державною адміністрацією в квітні 2005 року: “Про встановлення граничного рівня рентабельності та торговельної надбавки на основні продовольчі товари” від 15.04.2005 № 595, “Про встановлення граничного рівня рентабельності та торговельної надбавки на дитяче харчування” від 21.04.05р. №649, „Про встановлення граничного  рівня роздрібних цін на яловичину свинину та м\'ясо птиці” від 22.04.2005 № 670.

Цими нормативно-правовими актами встановлено граничний рівень рентабельності виробництва на ряд товарів: дитячого харчування, яловичини, свинини та м’яса птиці в розмірі 10 % до повної собівартості. І встановлюється граничний рівень торговельної надбавки на дитяче харчування – 20%, на борошно, цукор, крупи, макаронні вироби – 12%, яловичину і свинину – 15%, молоко, сир, олію, масло тваринне, ковбаси варені – 20%, м’ясо птиці – 10%  до оптової ціни виробника ( митної вартості).

Звертає на себе увагу термінологія, що використовується у цих розпорядженнях, застосовуються економічні категорії, які не мають свого нормативного тлумачення: „рентабельність” та „повна собівартість”, а їх тлумачення не надається.

Крім того,  в цих розпорядженнях як тотожні використовуються два абсолютно різні за своїм змістом поняття: оптово-відпускна ціна виробника і  митна вартість.

Оптово-відпускна ціна – це ціна, яка була чи має бути сплачена при купівлі товару у підприємства-виробника, а митна вартість (відповідно до ст. 16 Закону України “Про єдиний митний тариф”) – ціна, яка сплачена або підлягає сплаті за товари на момент перетину митного кордону України і включає в себе окрім ціни товару, ще й фактичні витрати (транспортування, навантаження, розвантаження, страхування до пункту перетину кордону, брокерські виплати та ін.).

Чітке розуміння термінології має надзвичайно важливе значення, оскільки це дозволяє вірно визначити гранично можливу ціну реалізації того чи іншого товару. А використання в нормативно-правових актах різних за своїм значенням термінів не тільки ускладнює, але й робить неможливим їх виконання суб’єктами господарювання.

Адже, незрозуміло в яких випадках і на яких підставах торговельна надбавка нараховується до оптово-відпускної ціни виробника, а в якому випадку до митної вартості товару. Крім того, невисвітленими залишаються питання, які найчастіше хвилюють підприємців у випадку встановлення граничних цін та тарифів на їх продукцію: куди відносити витрати на транспортування імпортованих товарів вже на території України? Чи можна ці витрати включати до тієї суми, до якої нараховується торговельна надбавка, адже згідно чинного законодавства ці затрати не включаються до складу митної вартості, але їх неврахування в розрахунку ціни товару робить його реалізацію збитковою?

Відсутність чіткого регламентування тих чи інших термінів в нормативних актах, які встановлюють граничні ціни та тарифи, може мати значні негативні наслідки. Потрібно пам’ятати, що статтею 14 Закону № 507 передбачено чималі штрафні санкції: вся необґрунтовано одержана підприємством, організацією сума виручки в результаті порушення державної дисципліни цін та діючого порядку визначення вартості будівництва, що здійснюється із залученням коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, а також коштів державних підприємств, установ та організацій підлягає вилученню в доход відповідного бюджету залежно від підпорядкованості підприємства, організації.

Крім того, в позабюджетні фонди місцевих Рад стягується штраф у двократному розмірі необґрунтовано одержаної суми виручки.

Зазначені штрафні санкції стягуються з порушників у судовому порядку.
За таких умов, виконання нормативно-правових актів про встановлення граничних цін і тарифів, які містять „неоднозначну” термінологію є ще одним аспектом, що суттєво утруднює їх виконання.

На нашу думку своє слово щодо дій органів державної влади, які своїми розпорядженнями регулюють ціни та тарифи має сказати і Антимонопольний комітет України – чи не є видання розпоряджень, на кшталт згадуваних вище, антиконкурентними діями, що встановлюють не передбачені законами України заборони та обмеження самостійності підприємств щодо ціноутворення? Чи не підпадає таке „правотворення” органів державної влади під дії, що передбачені (та заборонені) статтею 15 Закону України „Про захист економічної конкуренції” від 11 січня 2001 року № 2210-III?

Питань багато. І їх достатньо, щоби засумніватися в правомірності встановлення граничних цін та тарифів органами державної влади подібним чином.

В багатьох випадках відповіді на такі запитання можна знаходити лише в залі судових засідань.