Начебто радісна для всіх волелюбних українців звістка з Мінська, що єдиним кандидатом у президенти держави від білоруської опозиції став один з лідерів "третього сектору" Олександр Мілінкевич (ура! демократичні сили об‘єднуються! диктатурі Лукашенка капець!) за спокійного сприйняття викликає зовсім інші емоції.

 

По-перше, як цинічно висловився один мій колега, головна інтрига наступних президентських виборів у сусідній країні буде зовсім не в тому, кого оберуть главою держави, а чи уб‘ють кандидата від опозиції, чи він сам зніме свою кандидатуру, а чи справді випадково потрапить під машину.

 

По-друге, майже гарантовано "єдина" білоруська опозиція за певних зусиль відповідних спецслужб розколеться: адже за Мілінкевича віддали голоси 399 учасників Конгресу демократичних сил Білорусі, за його основного конкурента Анатолія Лебедька, голова Об’єднаної громадянської партії, - 391 голос. Отже, розрив мінімальний – і наслідки можуть бути відповідні.

 

По-третє, жодного шансу демократичним, себто інституційним шляхом здійснити ротацію владної еліти в неототалітарній державі, якою є Білорусь, неможливо ані практично, ані теоретично. І зовсім не тому, що народ такої держави зазомбований потужною пропагандою - така пропаганда існує, але вона вторинний чинник.

 

Головне – що режим Лукашенка зумів не тільки проголосити, а й реалізувати вельми ефективну соціально-економічну політику, створити, вслід за своїми попередниками – Гітлером, Кадаром, Тіто, Ден Сяопіном – реальну соціалістичну ринкову економіку, яка ефективніша і за стихійний, "дикий" капіталізм, і за олігархічну систему, і за суто планову, сталінського штибу, соціалістичну економіку.

 

 

Для того, щоб зрозуміти, чому режим Лукашенка не надається до "нормального" усунення з посади, звернімося до теорії. Одними із найцікавіших дослідників сучасних неототалітарних систем є американець Хуан Лінц та білорус Андрій Санников.

 

За Лінцем, у сучасному світі для тоталітаризму зовсім не обов‘язкова партійна форма влади. Досить того, що створюється моністична керівна структура влади, за якої правляча група не має відповідальності перед виборними органами і не може бути позбавлена влади інституційними засобами. При цьому всі інші класичні ознаки тоталітаризму (потужна державна пропаганда, висока роль силових структур, знищення чи знешкодження опозиції, одержавлення суспільства, цілковитий контроль владної групи за економікою тощо) залишаються в силі.

 

Але все ж неототалітаризм початку ХХІ століття має риси, відмінні від класичного тоталітарного ладу середини ХХ століття. Ці риси стали предметом дослідження білоруського правозахисника і науковця Андрія Санникова. Отож, до класичних ознак тоталітаризму, до яких, крім названих вище, належать повний контроль влади за ЗМІ, фактична відсутність поділу влад, ідеологічний тиск на свідомість і підсвідомість населення з метою маніпулювання ними ("ідеологія Білоруської держави" – так зветься офіційно "лукашизм"), пошук ворогів, зовнішніх та внутрішніх і побудова розгалуженої системи терору, - дослідник додає й інші.

 

Серед найважливіших – вибіркове ставлення до історії, яке влада нав‘язує суспільству (що в сучасному інформатизованому світі набуває особливої ваги), заперечення (словесне і практичне) самої можливості існування системної опозиції - оце й ставить під загрозу життя Мілінкевича – адже він покликаний своїми діями спробувати заперечити цю тезу правлячого режиму.

 

Санников приймає і розвиває твердження Лінца про можливість побудови й існування неототалітаризму за відсутності партійної форми правління. Справді: яка різниця, чи є "керівна і спрямовуюча" партія чи її немає, якщо вся влада і без неї зосереджена в руках певної групи, відповідальність котрої перед вільно обраними органами відсутня? Якщо ця група не може бути позбавлена влади інституційними засобами?

 

Що ж стосується економічної основи життя сучасної Білорусі, то це справді ринковий соціалізм (не плутати з соціальною ринковою економікою німців, скандинавів чи канадців!).

З одного боку, тут усі важелі впливу і ключові підприємства та банки перебувають у руках держави - безпосередньо, через контрольний пакет акцій чи інші форми контролю і розпорядження.

 

З іншого боку, існує приватний капітал, переважно на рівні дрібного і середнього, якому дозволено грати за ринковими правилами, але зберігати при цьому цілковиту лояльність до режиму й у разі потреби виконувати всі економічні забаганки правлячої групи.

 

Водночас держава забезпечує своїм підданцям достатньо високі життєві стандарти (високі, звичайно, не у порівнянні із найрозвиненішими країнами світу, а із сусідами, які перебувають у досить складній соціально-економічній ситуації. Тож народ, порівнюючи себе з сусідами, реально відчуває турботу вождя і вдячний йому за те, що фюрер (бацька, команданте, дуче) робить для нього.

 

 

А тепер подивимося ближче на соціально-економічне підґрунтя стабільності режиму Лукашенка.

Спершу – офіційні дані та плани. Обсяг ВВП Білорусі в 2020 році може вирости удвічі у порівнянні з 2005 роком, повідомив міністр економіки країни Микола Зайченко, представляючи проект Національної стратегії стійкого розвитку на період до 2020 року. За проектом, частка інвестицій у ВВП має зрости у 2,4-2,6 рази, що дозволить модернізувати виробництво на основі передових технологій.

 

Одночасно доля послуг у структурі економіки має зрости з 44% до 52% відповідно із загальносвітовою тенденцією, а частка оплати праці в структурі ВВП збільшиться із теперішніх 36% до 39-40%. З 30% до 15% заплановано зменшити кількість людей, доходи котрих нижчі за прожитковий мінімум. На загал, обсяг ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності в Білорусі заплановано збільшити з 30% до 70% від аналогічного показника середньоєвропейських країн.

 

Це був, так би мовити, погляд оптимістів, якими і мають бути за посадою урядовці.

А от погляд песимістів, якими щодо Білорусі традиційно виступають представники Міжнародного валютного фонду. Отже: МВФ прогнозує зростання ВВП Білорусі в 2006 році на 4%, інфляцію на рівні 12,5%; за оцінкою МВФ, у 2005 році приріст ВВП Білорусі становитиме 7,1%, інфляція – 12,1%.

 

Істина, мабуть, десь посередині. Принаймні, за минулий рік приріст ВВП у Білорусі становив 11%, прогноз МВФ на початку року – 7%, восени (тобто того ж сезону, що й наведений вище прогноз на наступний рік) – 10%.

 

А зростання на рівні 6-7% за 15 років справді дає змогу подвоїти ВВП, на рівні 5% - наблизитися до цього (адже щороку чергові 5% "накручуються" на більшу, ніж зараз, базу).

То що, справді існує "білоруське економічне диво"? І Лукашенкові вдалося створити щось ефективніше, ніж демократія? Зовсім ні. Просто успішний соціалістичний ринок дає можливість тоталітарній державі виглядати краще лише у порівнянні із своїми кризовими сусідами, а не з нормальними країнами, де реально діють соціальна ринкова економіка та політична демократія.

 

Але при цьому білоруська економіка, поза сумнівом, помітно ефективніша у порівнянні із українською кланово-олігархічною чи російською кланово-чекістською моделями.

Скажімо, торішній приріст ВВП у Білорусі забезпечений за рахунок так званого "реального сектору" – 52% росту дають промисловість, будівництво, сільське господарство, транспорт. У сільському господарстві країни зайняті 12% населення, виробляють вони 10,7% національного продукту, приріст – 12,9%.

 

При цьому у великих товарних господарствах (колгоспи і радгоспи) приріст вищий, ніж у фермерських господарствах (дрібне товарне виробництво). Власне, так і має бути, якщо справді працюють механізми економіки. А білоруська промисловість торік вийшла на рівень 130% від рівня 1990 року, її приріст – 15,9%. Виробляють автомобілі, автобуси, тролейбуси, трактори, телевізори, радіо, оптику, мікроелектроніку – аж до штучних клапанів серця.

 

Звісно, майже все це поступається американським чи японським зразкам. Але за комплексними показниками "ціна-якість" значна частина білоруської продукції конкурентоспроможна на зовнішніх ринках. От працюють в українських селах трактори "Бєларусь". Трактор як трактор – трохи поліпшений радянський. А де трактор "Українець", давно вже розроблений вітчизняними конструкторами і кращий за низкою показників?

Так само і з автобусами МАЗ, які курсують Києвом і низкою інших українських міст. Є у нас не гірші ЛАЗи, але ж Львівський автозавод ніяк не вийде на рівень своїх потенційних можливостей, а от МАЗ за 2004 рік наростив випуск автобусів на 44%. При цьому вони здешевлюються, і не випадково 90% його продукції йде на експорт у Росію.Торік МАЗ випустив 20.500 тягачів, самоскидів, лісовозів тощо (приріст 20%), а всі автозаводи Росії випустили тільки 13.700 авто цих класів. Правда, цікаво?

 

Скажуть: це все дешевий газ, дешева нафта, яку білорусам за їхню лояльність постачає Росія. Та чи за лояльність? Коли Москва раптом вирішила істотно збільшити ціни на енергоносії для Білорусі, то Лукашенко наказав негайно розпочати переговори про виведення з країни російських об‘єктів протиповітряної оборони. А для того, щоб їх заново побудувати в Росії, потрібні 25 мільярдів доларів. Тож поки що, й, очевидно, на тривалу перспективу, енергоносії для Мінську Москва постачатиме за прийнятними цінами.

 

А ще – висновок елементарний – будь-яка економічна система, навіть тупа радянська, краща, аніж той тотальний "дерибан" державної власності, який був проведений за часів Леоніда Кучми в Україні, особливо за Кучми-2.

 

І ще одна цікава деталь: економіка України практично вже вичерпала резерви відновлювального росту, відтак потрібна її докорінна модернізація, щоб відновити нормальні темпи зростання ВВП. А от в Білорусі модернізація частково вже проведена – диктатором Лукашенком.

 

Що ж, нічого нового: Гітлер, між іншим, теж успішно оновив німецьку промисловість у 1930-х...

 

 

Білоруська мова й культура в країні в загоні – у Мінську закритий єдиний білоруськомовний ліцей. У тому ж Мінську побудована нова Національна бібліотека, а на ФМ-станціях не менше, ніж 70% музичного репертуару має бути білоруського виробництва. Йдеться про два різних проекти Білорусі та її національної культури – один у "буржуазно-націоналістичної" інтелігенції, інший – у "бацьки".

І цілком зрозуміло, чому перемагає останній проект. Йому сприяє розвинений соціалізм Лукашенка.

 

Скажімо, державні витрати Білорусі на охорону здоров‘я – 4,8% ВВП, у Росії – 3,7% ВВП, про українські краще промовчати. Середній розмір пенсії в Україні тільки цього року наздогнав у доларовому обрахунку білоруський, але ж там на порядок менша плата за житлово-комунальні послуги. Середня зарплата в країні на рівні, близькому до 250 доларів - в Україні такий рівень зарплати тільки у Києві.

 

Наприкінці 2004 року ВВП Білорусі та Росії на душу населення практично вирівнялися і становили близько 8.500 доларів. Знову ж таки, це небагато – але Лукашенко при цьому у минулі роки повернув усім, хто тримав на території Білорусі ще за радянських часів гроші на ощадних книжках 70% від їхньої реальної вартості – в тому числі й громадянам України, котрим пощастило тримати у 1991 році свої заощадження на теренах теперішнього Лукашенколенду.

 

Що стосується соціальної сфери, то тут Лукашенко також успішно йде шляхом своїх попередників, не поспішаючи скинути всі об‘єкти соціальної сфери з балансу підприємств на державний чи місцевий бюджети або приватизувати їх. Абсолютна більшість білоруських підприємств, на відміну від російських, зберегли свої гуртожитки, санаторії-профілакторії, медсанчастини, дитячі садки та ясла, спортзали тощо.

 

До сказаного додамо, що у Білорусі – найнижчий серед держав-сусідів рівень безробіття – тільки 2%, так само, до речі, як у Гітлера в середині 1930-х. Щоправда, німецький фюрер, крім соціальних благ для трудящих класів та стрімкого економічного зростання, забезпечив ще й найвищий середній рівень життя у тодішній Європі – а цього Лукашенко не зможе ніколи.

 

 

Усе сказане в жодному разі не означає, що автор є прихильником лукашенківської політико-економічної моделі облаштування країни. Йдеться зовсім про інше. Про те, що ті моделі економіки й особливо організації соціальної сфери, які демонструють білорусам сусідні країни, за винятком хіба що Польщі та Литви, не надто спокушають тих наслідувати приклад – ані російський, ані український, ані навіть латиський.

 

Відтак "бацька", котрий поки що досить успішно грає на геополітичних проблемах Росії та НАТО, примудряється одержувати преференції для розвитку економіки Білорусі та нові ринки для експорту білоруської продукції, в тому числі й незаконного експорту зброї у "гарячі точки" сучасного світу.

 

А поки в країні буде економічна стабільність, яка виливатиметься у певні соціальні гарантії, поки соціально-майнове розшарування не стане кричущим, поки держава будує квартири для черговиків, поки зарплат білоруських учителів вистачає для того, щоб накопичити грошенят і відпочити у Криму (чи спроможний на це пересічний український учитель?), - доти теперішній режим у країні не впаде.

 

Тим більше – шляхом загальних виборів, де на боці Лукашенка гратиме весь колосальний державний пропагандистський апарат.

І нічого, що люди у Мінську, з нашого погляду, у своїй переважній більшості якісь не такі, "сірі", забацані", пригнічені чи зашорені. У Третьому Райху було так само. Але ж не випадково Еріх Фромм назвав свій класичний твір "Втеча від свободи". Добровільна, між іншим, утеча – коли масова людина обмінює політичні та культурні свободи на стабільність, на захист з боку держави, на спокійне життя у країні, де їй гарантований бодай мінімум споживчих благ.

 

Ба більше: серйозного осмислення вимагає та проблема, що і соціалістична ринкова економіка, і різні типи тоталітаризмів – це відповіді (в кінцевому підсумкові неадекватні, історично тупикові, але відповіді не стільки елітарні, скільки народні) на певні виклики розвитку.

 

Відповіддю такого типу свого часу став німецький націонал-соціалізм; потім – "гуляшевий соціалізм" в Угорщині і самоврядний соціалізм Югославії. Тепер щось подібне охоплює Латинську Америку – Венесуелу, Болівію, Еквадор...

 

Іншими словами, щоб бути знешкодженим, дракон повинен бути передусім вивченим. Бо ж тоталітарні режими виникають не на порожньому місці. І не обов‘язково вони одразу ж будують табори для інакодумців – простіше лишити цих інакодумців начебто на волі, "розконвойованими", але позбавленими реального впливу на людей.

 

Власне, білоруська опозиція, попри все, мала хоча б примарний, хоча б теоретичний шанс, якщо не на успіх, то на гідний поваги результат президентських виборів.

Одна річ ущент програти, інша – засвідчити наявність серйозної суспільної підтримки твоїх ідей. Але, може так статися, що теперішній роздрай в Україні, яка мала стати прикладом для білорусів, і відсутність реальних економічних успіхів нової влади цей шанс знівелювали.

Тож дракона спершу треба вбити в Україні...

 

Сергей Грабовский, "УКРАИНСКАЯ ПРАВДА"